Опубліковано: Шмігер Т. Володимир Державин: теорія і критика перекладу // Збірник Харків. іст.-філол. т-ва / Харків. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди; Харків. іст.-філол. т-во. – 2005. – Т. 11. – С. 205-214.

Тарас ШМІГЕР

ВОЛОДИМИР ДЕРЖАВИН:

ТЕОРІЯ І КРИТИКА ПЕРЕКЛАДУ

Ім’я професора Володимира Миколайовича Державина[*] (1899–1964), мовознавця, літературознавця, перекладача, спеціаліста з класичних та сучасних європейських мов, а також знавця історії стародавнього Сходу, на довгий час було усунено з української науки. Не дивно, що в академічній літературі, виданій в Україні, В. Державина починають побіжно згадувати лише після проголошення Незалежності, а його творчий доробок дотепер найґрунтовніше розглянув літературознавець із діаспори І. Качуровський [див.: 32; 33]. Цю розвідку присвячено детальнішому аналізові перекладознавчих здобутків В. Державина.

І.

Концепція перекладу-стилізації.

Серед українських теоретиків перекладу 1920-х рр. чільне місце посідають М. Зеров, В. Державин, Г. Майфет та О. Фінкель, які намагалися випрацювати в цій ділянці цілісний і систематичний підхід. Важливою є стаття «Проблема віршованого перекладу» В. Державина [31], де автор обґрунтовує концепцію перекладу-стилізації. Саме стилізації присвячено також декілька інших його статей та рецензій.

Функції мови та переклад

Якщо звернутися до розрізнення мовознавчого та літературознавчого підходів у перекладі (дискусія про це актуалізувалася в 1940–50‑х рр.), то концепція В. Державина засновувалася насамперед на мовознавчих міркуваннях. Відпровідною точкою став поділ функцій мови на „комунікативну (повідомляльну), пізнавальну та художню” [див. 31, с. 45 і наст.]. Відповідно, і слово трактується трипланово: як слово-повідомлення, як слово-термін та як слово-художня одиниця.

З погляду передачі інформації, на думку В. Державина, переклад не становить особливих труднощів, адже об’єктивна дійсність зостається та сама. Тут, власне кажучи, говоримо не про передачу контекстуального значення слова, а отої позамовної дійсності. І, фактично, значення повідомлення знаходиться поза мовним виразом, воно мовнонезалежне. “В даному випадкові перекладається не те, що говориться, а те, про що говориться”[†] [31, с. 46]. (На жаль, стаття В. Державина носить чисто теоретичний характер, без будь-яких прикладів, що слугували б роз’ясненням його теоретичних постулатів.)

Пізнавальна функція мови стосується головно наукових текстів та наукової терміносистеми. Якщо у слові-повідомленні значення формується контекстом, і мовним, і позамовним, то семантика слова-терміна раз і назавжди закріплено за відповідною мовною формою. Звідси відповідно рекомендація – “термін краще зовсім не перекладати, а транскрибувати” [31, с. 46]. Хоча автор і переконаний, що такий підхід не порушить чистоти мови, усе ж таки останнє десятиріччя показало, що надмір транскрибованих слів не впливає позитивно на наукове мовлення.

Також В. Державин широко застосовує транскрипцію і до власних імен. Стратегія їх перекладу така: 1) вони не перекладаються, а транскрибуються, 2) вони вживаються лише там, де вони є в оригіналі, але 3) їх завжди можна замінити іншими подібними (як того вимагають розмір, ритм, тощо) [див. 31, с. 47]. Водночас В. Державин зауважує, що на художність цей спосіб перекладу не претендує.

Методологію дослідження художньої функції слова дослідник частково запозичує в О. Потебні, а саме його концепцію зовнішньої та внутрішньої форм слова (хоча самих тверджень О. Потебні він не цитує). Художність не існує без чуттєвості: “Навпаки, звуковий склад мови (зовнішня форма) дає нам саме чуттєво-сприймальні елементи слова, а морфологія і синтакса своєрідно збуджують нашу здатність до чуттєвого уявлення, хоча й не оперують з величинами позачуттєвими” [31, с. 47]. Тому художній переклад повинен відтворювати усі аспекти твору, тобто фонетику, морфологію, синтаксу та лексику (у зв’язку з етимологією) [там само].

Після висловлення таких мовознавчих спостережень дослідник підходить до класифікації перекладів, відповідно до комунікативної, пізнавальної та художньої функції мови: переклад-виклад, переклад-транскрипція та переклад-стилізація [див. 31, с. 48]. І хоча такий погляд може видатися логічним, послідовним (за класифікацією мовних функцій), та все ж не варто виклад, транскрипцію та стилізацію ставити на один рівень. Оскільки транскрипція при перекладі не передає значення слова (на відміну від дескриптиву та кальки), то вона може стосуватися окремих слів, а не цілого тексту. Тож доцільно розглядати її як “засіб перекладу” (транскрибування не розкриває семантику слова). Виклад же стосується передусім наукового-технічного перекладу, а стилізація – художнього.

Стилізація vs. аналогія

В. Державин замислюється над самою суттю процесу перекладу та його наслідками і доходить висновку, що „[т]очно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові” [31, с. 47], тобто стилізувати. Але навіть при перекладі з близькоспоріднених мов чи при внутрішньомовному перекладі виникає відчуття „штучності” [там само].

Дослідник детально описує техніку віршованого перекладу. Ритміка – поле найбільшої діяльності для стилізації, тож тут відкритий шлях для мовних „неправильностей” заради наближення до оригіналу. Такий підхід може спочатку вразити своєю складністю, але він стимулює глибше вивчення можливостей рідної (цільової) мови. Поруч зі складною проблемою збереження рим у перекладі дослідник піднімає питання відтворення звукопису. В. Державин твердить, що на звукопис не варто звертати надмірної уваги через невизначеність обґрунтованого чи випадкового його походження. Проте дослідник рекомендує на загал координувати звуковий склад вихідного та цільового текстів: так, при перекладі з німецької мови бажано уживати більше шиплячих [31, с. 48–49].

В. Державин вважає граматику найбільшим каменем спотикання у перевираженні оригіналу. У передачі морфологічної семантики велику роль можуть відігравати архаїчні засоби рідної мови (зокрема, при перекладі українською мовою з російської [31, с. 49]). А от у синтаксі стилізація знаходить безліч форм вияву. Кожна мова має певний набір улюблених синтактичних конструкцій, який потрібно зберегти у перекладному тексті [31, с. 50].

Щодо лексики та семантики, то В. Державин активно виступає проти будь-якого спрощення тропів і семантичних фігур, хоча вони ускладнюють текст своєю незрозумілістю чи штучністю. Дослідник засуджує використання власних мовних засобів при перекладі жаргону та діалекту, оскільки при цьому зовсім губиться основна мета перекладу – відтворити художню своєрідність оригіналу, як зразку чужого культурного та мовного світу [31, с. 50], але не пропонує, що ж робити.

У рецензії на переклад роману П. Вудгауза „Псміт-журналіст” (який здійснив І. Кулик [8]), В. Державин із подібними застереженнями виступає проти „аналогійного” перекладу. Історія показала, що незабаром, після публікації 1929 р. книжки О. Фінкеля “Теорія й практика перекладу”, дійсно розгорнулася дискусія про переклад як „аналогію” чи „стилізацію”.

Такий розподіл вводить А. Федоров („[п]ерекладачеві зостається користатися або аналогами на власному мовному ґрунті, або створювати чужу, незвичайну словесну форму” [39, с. 117]), а його ідею перекладу-аналогії активно використовував О. Фінкель (пор.: „явища чужої культури та іншої мовної структури треба заміняти на явища нормальні в культурі та мові перекладу” [40, с. 33]). Сам О. Фінкель зазначає, що він дотримується „помірнішої” позиції, а тому деякою мірою погоджується з концепцією В. Державина, який вимагав адекватної художньої заміни кожної вихідної одиниці [ibid.].

Слушно стверджував Г. Майфет, що „на практиці й О. Фінкель, і В. Державин роблять, по суті, той самий висновок – про неможливість цілокупного відтворення оригіналу, про неминучість (у кожному конкретному випадку) певних стилістичних „жертв”, але праця В. Державина має ту перевагу, що вона принципово уґрунтовує ті жертви й подає певну систематичну градацію таких жертв та засобів їхньої компенсації” [36, с. 251]. На жаль, докладніше про градацію Г. Майфет не висловився. Хоча, либонь, не варто зводити дискусію до градації втрат чи умотивованості перекладацьких рішень, але радше показати ці дві перекладознавчі концепції через протиставлення перекладацької орієнтації на чужомовність оригіналу чи рідномовність перекладу. Одомашнення та екзотизацію встановлять дві крайні точки художнього перекладу (принагідно див. [18, с. 142]). І, можливо, аналогія виступає як поміркована позиція „золотої середини”, тоді як стилізація може означати і філологічний переклад з усіма ознаками стилістики оригіналу, і значною мірою зукраїнізований переклад[‡].

Переклад-стилізація не пропонує легких рішень ні для перекладача, ні для читача. „Перекладач не може передати художній бік чужої мови без значного насильства над своєю власною; тому він має право і від читача вимагати значного напруження” [31, с. 48], тому В. Державин виправдовує „важкий” переклад, а „легкий” називає підробкою.

Пізніше дослідник так схарактеризував відносини між стилізацією та наслідуванням (фактично, аналогією):

Стилізація тим і відрізняється від сутої імітації, від сліпого й стихійного наслідування, що вона (стилізація) містить певні елементи потенційно автономної творчості, а саме: стилізатор усвідомлює об’єкт свого наслідування як замкнену і принципово самовистачальну систему літературних норм, опановує сукупність відповідних літературних засобів і, нарешті, доцільно оперує тими засобами, комбінує та варіює їх, залежно від власної – свідомо обраної – тематичної та емоційної інтенції [3, с. 20].

Як бачимо, літературний твір для В. Державина – це насамперед система літературних норм, і треба перекладати, відповідно, враховуючи своєрідності системи, але сам твір теж знаходиться у вищій системі – системі національної літератури.

ІІ.

Майстер перекладознавчої рецензії.

Завдання критики перекладу – давати обґрунтовану оцінку нових перекладів [35, с. 7]. Очевидно, таке теоретичне твердження втілюється у перекладознавчому аналізі, який виявляється у критично-аналітичних статтях та рецензіях. Завдання статті, зазвичай, широкі – це може бути детальний аналіз конкретного твору або перевірка окремих теоретичних тверджень, де твір є лише матеріалом для дослідів. З рецензією справа складніша. Навіть ставши важливим складником літературного періодичного видання, маючи давню історію, жанр перекладознавчої рецензії залишився недослідженим, а тому надзвичайно важливі судження В. Державина щодо її функцій та структури.

Новий етап української критики

Отримавши 1917 р. відносно вільні умови для розвитку, українська преса починала створювати нові типи часописів, і відповідно спеціалізовані періодичні видання. Новостворений „Книгарь” (1917-1920 рр.), редагований В. Королевим-Старим та М. Зеровим, повністю присвячував увагу бібліографії та поточним питанням книгознавства. Відновлено часопис „Літературно-науковий вістник”, що із часу свого заснування (1898 р.) містив секцію бібліографії, чиїм завданням було головно представляти книжки, а не давати їх дуже деталізованого аналізу (за рідкісним винятком). Інші видання теж надавали місце на своїх сторінках рецензіям. Вони певною мірою заміняли літературну критику загалом. „Вся робота нашої критики за останні три роки пішла виключно на дрібнички, на рецензії. На більший розмах, на ширші, так мовити, полотна, критиці, очевидно, бракувало інтелекту, інтуїції та синтетичної думки,” – писав Я. Савченко 1920 р. [38, с. 52]. А втім, рецензії віддзеркалювали загальну проблему критики – безсистемність.

Чіткої структури рецензія набула трохи пізніше, з середини 1920-х років. Саме тоді книговидання наростило більші потужності, а серед великої кількості рецензованої літератури окреме місце належало перекладним виданням. Серед критиків перекладної літератури того часу найчастіше зустрічаються імена Д. Базілева, С. Кравціва, Г. Майфета, О. Полторацького, Є. Рихлика, Д. Рудика, С. Савченка, Л. Старинкевич, М. Степняка, П. Тиховського. Усі вони доклалися до творення критичної думки у формі ґрунтовних рецензій, де чимало уваги приділялося й обговоренню (можливо, подекуди досить поверхово) теоретичних положень української критики.

На такому тлі з’явилася стаття, повністю присвячена рецензії як літературному явищу – „До питання про сучасну літературну рецензію”; автор її – В. Державин [29].

Рецензія і теорія

Автор багатьох рецензій, В. Державин добре знав рецензійну практику журналів, а тому насамперед пробував з’ясувати стосунки (та домінацію) двох функцій рецензії – функцій критики та бібліографії, тобто функцій аналізу та інформації.

За специфікою рецензованого матеріалу В. Державин ділить рецензії на дві категорії – „літературну” рецензію (тобто рецензію на художньо-літературний, – поетичний або белетристичний, – твір) та „наукову” рецензію (тобто рецензію на науковий або науково-популярний твір) [29, с. 91]. Наукову рецензію можна було б ще підрозділити на підкатегорії – інформаційну та критичну. Джерело такого підподілу криється у розрізненні їх функцій: одна лише повідомляє про книгу, подає її тези і, таким чином, сповнює функцію чисто бібліографічну; натомість, друга аналізує методологічні засади дослідження, виклад та ін. Хоча чіткого поділу не може бути per se, адже „наукова рецензія може бути і чисто критичною, і чисто інформаційною, і критико-інформаційною; залежно від переваги критичного матеріалу над інформаційним і навпаки, вона хитається між науковою критикою й бібліографією, і вибір між цими можливостями від того, на якого читача вона розрахована” [29, с. 92].

Що ж до літературної рецензії – то тут В. Державин відмовляється від подібного поділу. Річ у тім, що у художнім творі інформація – досить специфічне явище, бо важко сказати, що вона мала би включати. Адже переказ сюжету – це занадто банально, що виключає найголовніше – художність. Згідно з В. Державиним, у центрі дослідження має бути психоідеологічний аналіз. А тому, дослідник робить висновок: „рецензія на художньо-літературний твір у принципі нічим не різниться від літературно-критичної статті, присвяченої певному творові або певній (вузькій) групі творів. Специфічні відміни рецензії – менший розмір і відсутність окремого заголовку – мають чисто зовнішній і надто умовний характер” [29, с. 94].

До рецензента В. Державин ставить дві вимоги – відмова від переказу сюжету, оскільки критик повинен дати читачеві те, чого той би самотужки не досяг [29, с. 98], та обґрунтованість кожної думки („неуґрунтована думка – ні для кого не обов’язкова” [29, с. 99]).

Так бачив дослідник рецензію, сучасну йому, у теорії.

Рецензія і практика

На практиці В. Державин дотримувався структури перекладознавчої рецензії, яку сам і розробив. Переважно рецензія того часу на перекладний твір складалася із двох частин – аналіз авторової позиції (в основному, тут ішлося про ідейні суперечності чи, навпаки, актуальне співзвуччя з „ідеологією пролетарської епохи”) та аналіз самого твору. Не те, щоб у В. Державина рецензія аж надто чимось відрізнялася, а втім вона здебільшого містила три компоненти:

а) перекладний твір у цільовому літературному процесі (характеристика твору, його відповідність ідейним умовам українського читача, підбір творів для перекладу, характеристика видання та його актуальності);

б) вступна стаття до перекладного видання;

в) мовно-стилістичні особливості перекладу (передача фонетичних художніх засобів, точність, правильність, розуміння, лексичні помилки, стилістична виразність [24]).

Такому опису відповідають його рецензії [17; 23; 25; 27]. Хоча і цей опис досить умовний, адже у багатьох рецензіях порядок змінено. Подібні зміни було зумовлено відсутністю аналізу вступного слова [1; 11; 19; 26] або перенесення побіжної згадки про нього у кінець [7; 9; 16]. Інколи критика творчості автора подавалася у формі „діалогу” з автором вступної статті, а тому ці два пункти фактично сполучалися воєдино [10; 24], але належить зауважити, що наголос на трьох компонентах завжди відчувається у рецензіях В. Державина.

Велику увагу дослідник приділяв вибору авторів та творів для перекладу, а також їх вартості для цільової літератури. На його думку, переклади виконували три функції, які могли відбиватися на вихідному тексті: а) „ознайомити широкі кола читачів зі змістом чужої літератури”; б) „для розвитку та збагачення власної літературної мови” (тобто умотивовується існування переспівів для такої цілі); в) „для створення художнього перекладу в вузькому розумінні слова, перекладу-стилізації, ... він намагається адекватно відтворити художню – а не саму лише ідеологічну – вагу ориґіналу на літ цілої літературної епохи” (створення адекватного перекладу) [30, с. 160; див. також 4]. Характерно, що на той час переклад класиків ставив питання перевірки цих же класиків на так би мовити „класичність”, а новітні західноєвропейські письменники перевірялися на їхню відповідність потребам масового (пролетарського) читача.

Окремо стоїть питання перекладного репертуару: чи достатньо перекласти декілька творів даного автора, щоб гідно представити і майстерність автора, і деякою мірою історико-літературну епоху? У деяких випадках, приміром, якщо взяти творчість Е. Золя, то вибірка його творів не надто відрізнятиметься від повного зібрання творів, а тому таке видання варто планувати з самого початку [30, с. 162].

Звертав увагу В. Державин і на „дивні” мовні сполучення. Більшою проблемою для перекладного твору були не впливи мови-джерела, а впливи російської мови, бо більшість інтелігенції виросла на російській мові й культурі, а в кращому випадку – в умовах двомовності. Переклади відіграли велику роль для „стабілізації української мови” у 1920-х рр., як назвав цей феномен М. Гладкий, і завдяки перекладам виразові засоби української літературної мови значно збагатилися.

* * *

1983 р. збірник „Теорія і практика перекладу” опублікував болгарські „Робочі рекомендації з рецензування перекладу” (автори – І. Васев, М. Іванов, К. Савов, С. Влахов, С. Флорин) [37]. Рекомендації охоплюють всі стилі письмових перекладів – художній, публіцистичний та науково-технічний, але у той же час вони не враховують орієнтації на читача. Рецензію спрямовано на аналіз мовної форми перекладу, натомість мінімум уваги виділено на роль твору для національної полісистеми.

Як бачимо, практика рецензування В. Державина з наголосом на цільовий літературний процес та визначення місця рецензованого перекладу у ньому, як би його мала представити вступна стаття, залишається і понині актуальною. Тепер виникає чимало проблем з перекладацьким рецензуванням – і в плані видань (відсутність періодики зі сталим відділом для рецензування перекладної літератури), і в плані самих рецензій (якщо залежить на обсязі, то рецензії перетворюються більше на анотації, без самого аналізу позицій перекладача та його мовлення). Та все ж перекладацька рецензія має посісти належне місце серед друкованої продукції, і цьому найкраще сприятиме вивчення кращих зразків рецензійного мистецтва минулого.

Як бачимо, невивчений перекладознавчий спадок В. Державина – це цікаві та все ще актуальні положення про переклад-стилізацію та про перекладознавчу рецензію. Звісно, треба ще розшукати більшу частину еміграційної спадщини дослідника, яка, сподіваймося, ще не втрачена, а там може бути ще більше теоретичних знахідок. Широким полем для діяльності є аналіз втілення перекладацької концепції В. Державина у його ж перекладах. Зрештою, давно на часі видання збірника його літературознавчих та перекладознавчих праць, щоб остаточно ввести науковий доробок дослідника у широкий культурологічний обіг.

ЛІТЕРАТУРА

1. Державин В. [Рец. на:] Джек Лондон. Жахливі Соломонові острови / Пер. з англ. мови. І. Попов. – [К.]: Книгоспілка, 1927. – 202 с.; Джек Лондон. Син сонця / Пер. К. Джунківської; Південно-морські оповідання / Пер. І. та М. Рильських; Ред. О. Бургардта. (Твори. Повна збірка. Т. 3.) – [К.]: Сяйво, 1927. – 400 с. // Червоний шлях. – 1928. – № 1. – С. 171-172.

2. Державин В. [Рец. на:] Пушкин А. Вибрані твори / Ред. та вступ. ст. П. Филиповича. – [К.]: Книгоспілка, 1927. – 40, 204, 12 с. // Червоний шлях. – 1928. – № 3. – С. 149-151.

3. Державин В. Проблема наслідування і стилізації // Пороги. – 1952. – Січень-лютий (№ 28-29). – С. 20-23.

4. Державин В. Русские переводные антологии украинской литературы (за 1929-1930 год) // Красное слово. – 1930. – № 12. – С. 143-156.

5. Державін В. [Рец. на:] Арістофан. Лісістрата: Комедія на 5 дій / Пер. з грец. К. Лубенського; За ред. М. Йогансена. – [Х.]: ДВУ, 1928. – XXIV, 102 с. // Критика. – 1929. – № 1. – С. 132-135.

6. Державін В. [Рец. на:] Байрон Дж. Н. Мазепа / Вільн. пер. з англ. Д. Загула. – [Х.]: ДВУ, 1929. – 80с. // Критика. – 1930. – № 1. – С. 132-136.

7. Державін В. [Рец. на:] Бальзак О. Шагреньова шкура / Пер. з фр. В. Вражливого. – [Х.]: ДВУ. – 12, 302 с. // Критика. – 1929. – № 7-8. – С. 225-227.

8. Державін В. [Рец. на:] Вудгауз П. Дж. Псміт-журналіст / З англ. пер. І.Ю. Кулик. – [Х.]: ДВУ, 1928. – 216 с. // Критика. – 1929. – № 3. – С. 142-144.

9. Державін В. [Рец. на:] Гайне Г. Вибрані твори / За ред. Д. Загула. – Т. 1: Книга пісень. Нові поезії / Наново пер. і поясн. Д. Загул; Вступ. статті М. Барана та Б. Якутського. – Х.; К.: ДВУ, 1930. – 46, 232 с.; Т. 2: Сучасні поезії. Романсеро / Наново пер., ред. і поясн. Д. Загул; Вступ. ст. О. Бургардта. – Х.; К.: ДВУ, 1930. – 54, 224 с. // Критика. – 1930. – № 4. – С. 146-148.

10. Державін В. [Рец. на:] Гайне Г. Вибрані твори. – Т. 3: Єврейські мелодії. Атта Троль. Німеччина / Наново пер., ред. і поясн. Д. Загул. – Х.; К.: ДВУ, 1930. – 292 с. // Критика. – 1930. – № 11. – С. 137-140.

11. Державін В. [Рец. на:] Гамсун К. Голод. Пан. Вікторія. – [Х.]: ДВУ, 1928. – 480 с. // Критика. – 1928. – № 9. – С. 150-152.

12. Державін В. [Рец. на:] Гоголь М. Твори. – Т. 1. „Вечори на хуторі під Диканькою” / Заг. ред. І. Лакизи та П. Филиповича; Стиліст. ред. А. Ніковського. – [К.]: Книгоспілка. – 64, 234, 38 с. // Критика. – 1929. – № 7-8. – С. 218-222.

13. Державін В. [Рец. на:] Гоголь М. Твори. – Т. 2: Миргород / Заг. ред. І. Лакизи; Стиліст. ред. М. Зерова та А. Харченка. – [К.]: Книгоспілка, [1930]. – LXVI, 256 с. // Червоний шлях. – 1931. – № 3. – С. 218-221.

14. Державін В. [Рец. на:] Гюґо В. Безталанні / Пер. і передм. А. Марченка. – Х.; К.: Книгоспілка,1930. – 56, 332 с. // Критика. – 1930. – № 3. – С. 145-148.

15. Державін В. [Рец. на:] Гюґо В. Бюґ-Жарґаль / Пер. з фр. Х. Алчевської; Передм. О. Білецького. – [Х.]: ДВУ, 1928. – 262 с. // Критика. – 1929. – № 2. – С. 139-142.

16. Державін В. [Рец. на:] Дюамель Ж. Грозова ніч: Роман / Пер. з фр. Л. та М. Івченків; Перед. сл. І. Лакизи. – [К.]: Вид-во „Культура” Держтресту „Київ-Друк”, 1929. – 148 с. // Критика. – 1929. – № 4. – С. 105-107.

17. Державін В. [Рец. на:] Загул Д. Вибір німецьких балад / Вступ. сл. О. Бургардта. – [Х.]: Західня Україна, 1928. – 62 с. // Критика. – 1928. – № 8. – С. 161-164.

18. Державін В. [Рец. на:] Искусство перевода. Чуковский К.: Принципы художественного перевода. Федоров А.: Приемы и задачи художественного перевода. – Ленинград: Academia, 1930. – 236 с. // Критика. – 1930. – № 2. – С. 139-142.

19. Державін В. [Рец. на:] Калеваля. Фінська народня епопея / Повн. пер. Є. Тимченка. – Вид. 2-е, доп.– [Х.]: ДВУ, 1928. – 304 с. // Критика. – 1928. – № 9. – С. 147-150.

20. Державін В. [Рец. на:] Лєсков М. Вибрані твори / Пер. С. Васильченко та М. Зеров; Вибір та вступ. ст. П. Филиповича. – [К.]: Книгоспілка, [1929]. – 38, 188, 6 с. // Критика. – 1929. – № 5. – С. 141-144.

21. Державін В. [Рец. на:] Лоос А. Джентлмени воліють білявих / З передм. І. Кулика; Пер. з англ. А. Волковіч. – Х.: Український Робітник, 1930. – 144 с. // Критика. – 1931. – № 1. – С. 156-159.

22. Державін В. [Рец. на:] Мольєр. Вибрані комедії / Пер. І. Стешенко та В. Cамійленка. Ред., вступ. ст. й прим. А. Березинського. – Х.: Рух, 1930. – 476 с. // Червоний шлях. – 1931. – № 9. – С. 149-151.

23. Державін В. [Рец. на:] Мопасан Ґ. де. Твори / За ред. С.В. Савченка. – Т. 5: Оповідання / Пер. В. Козловського. – [К.]: Книгоспілка, 1928. – 352 с. // Критика. – 1928. – № 8. – С. 159-161.

24. Державін В. [Рец. на:] Ремарк Е.М. На Заході без змін / З нім. пер. М. Галицький. – [Х.]: Рух, 1929. – 204 с.; Ремарк Е.М. На Західньому фронті без змін / Пер. з нім. мови Ж. Бургардт; Вступ. ст. В. Іванушкіна. – К.: Сяйво, 1929. – 14, 182 с. // Критика. – 1929. – № 12. – С. 135-140.

25. Державін В. [Рец. на:] Фльобер Ґ. Твори. – Т. 1. Мадам Боварі (Побут провінції) / Пер. О. Бублик-Гордон; Ред. і ст. С. Родзевича.– Х.; К.: Книгоспілка,1930. – 14, 250 с. // Критика. – 1930. – № 3. – С. 145-148.

26. Державін В. [Рец. на:] Фльобер Ґ. Твори. – Т. 2: Салямбо / Пер. з фр. мови М. Рильського; Прим. Т. Алексєєва. – Х.; К.: Книгоспілка, 1930. – 308 с. // Критика. – 1930. – № 11. – С. 140-142.

27. Державін В. [Рец. на:] Чехов А. Вибрані твори / Заг. ред. В. Іванушкіна. Стиліст. ред. М. Рильського. – Т. 1: Оповідання / Пер. Б. Антоненка-Давидовича, С. Вільхового, Н. Горової, М. Зерова, Я. Качури, Г. Косинки, А. Лебедя, Л. Сахарського, В. Підмогильного, І. Рильського, М. Рильського, Д. Тася, Д. Фальківського, А. Харченка, А. Хуторяна. – Х.; К.: Книгоспілка, 1930. – XLVIII, 272 с. // Критика. – 1930. – № 12. – С. 147-150.

28. Державін В. [Рец. на:] Шекспір В. Гамлет / Пер. М. Старицького; Ст. С. Родзевича; Ред., ст. та прим. А. Ніковського. – [Х.]: Книгоспілка, [1928]. – XXXVIII, 192, XXXIV c. // Критика. – 1929. – № 2. – С. 142-145.

29. Державін В. До питання про сучасну літературну рецензію: Критика чи інформація? // Критика. – 1929. – № 3. – С. 91-103.

30. Державін В. Наші переклади з західніх клясиків та потреби сучасного читача // Червоний шлях. – 1930. – № 10. – С. 160-168.

31. Державін В. Проблема віршованого перекладу // Плужанин. – 1927. – № 9-10. – С. 44-51.

32. Качуровський І. Володимир Державин // Березіль. – 1993. – № 2. – С. 161-168.

33. Качуровський І. Володимир Державин – теоретик неоклясицизму // Качуровський І. Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. – Мюнхен: УВУ, 2002. – С. 228-237.

34. Коптілов В.В. Стилізація в перекладі // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. – К.: Наук. думка, 1972. – С. 176-193.

35. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу. – К.: Юніверс, 2003. – 280 с.

36. Майфет Г. [Рец. на:] Фінкель О. Теорія й практика перекладу. – Х.: ДВУ, 1929. – 168 с. // Червоний шлях. – 1929. – № 12. – С. 249-253.

37. Рабочие рекомендации по рецензированию перевода / Сост. И. Васев, М. Иванов, К. Савов, С. Влахов, С. Флорин; Пер. с болг. Е. Чмыр // Теория и практика перевода: Респ. межведом. науч. сб. – Киев: Вища шк. Изд-во при Киев. гос. ун-те, 1983. – Вып. 10. – С. 64-68.

38. Савченко Я. Сучасна українська критика // Мистецтво. – 1920. – № 1. – С. 51-54.

39. Федоров А. Проблема стихотворного перевода // Поэтика. – Сб. ІІ. – Ленинград: Academia, 1927. – С. 104-118.

40. Фінкель О. Теорія й практика перекладу. – Харків: ДВУ, 1929. – 168 с.

Taras SHMIHER

VOLODYMYR DERZHAVYN:

TRANSLATION THEORY AND TRANSLATION CRITICISM

Volodymyr Derzhavyn (1899–1964) was an outstanding Ukrainian scholar in the domain of Translation Studies. He is the author of the “translation-stylization” doctrine that opposes uncritical copying and supports autonomous creativity. V. Derzhavyn shaped the theoretical foundations of a Translation Studies review. He also paid attention to the publishing policies in general, as far as foreign literature in Ukrainian translation was concerned.

---

[*] Правописна дискусія 1920-х рр. та зміни правопису викликали різнобій у написанні прізвища дослідника (Державін-Державин). У цій розвідці прізвище подано так, як його усталили енциклопедії та довідники, у т.ч. літературознавчі.

[†] Всі цитати наближено до сучасного наукового мовлення.

[‡] Все-таки для В. Державина переклад-стилізація – це насамперед адекватний переклад, тоді як В. Коптілов схильний розглядати стилізацію радше як „варіацію на тему”: „Стилізація тексту перекладу – це запровадження в нього таких стилем, які не є відповідниками тих чи інших елементів оригіналу” [34, с. 178]. Якби дискусія на цю тему подовжилася у 1930-х рр., то ми могли краще зрозуміти та використати її положення.