Опубліковано: Шмігер Т. Олександр Фінкель – теоретик українського перекладу // Григорій Кочур і український переклад: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., К.; Ірпінь, 27-29 жовт. 2003 р. / Редкол. О. Чередниченко (голова) та ін. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2004.– С. 272-278.

ШМІГЕР Тарас

ОЛЕКСАНДР ФІНКЕЛЬ – ТЕОРЕТИК УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ

Не лиш майбутність вічною буває!..

Минуле теж є вічності добою:

Що сталось – не відстанеться, триває

Ідеєю надалі, не собою.

Ц. Норвід, пер. Г. Кочура

75-річчю з дня виходу першого українського монографічного досліду з теорії перекладу присвячено.

Григорій Кочур не рідко відзначав, що перша в українському перекладознавстві книга з питань перекладу – „Теорія й практика перекладу” – з’явилася ще 1929 року в Харкові; він мав її у власній бібліотеці й вважав, що кожне дослідження варто починати саме з неї. Авторові даної праці та загальній характеристиці його творчості я і присвячую свою доповідь.

Олександр Фінкель був на диво талановитим дослідником та літератором, серед його здобутків – дослідження різноманітних аспектів перекладознавства та стилістики, хрестоматійні вибірки та теоретичні праці з української літератури, підручники з російської мови, розвідки про єврейських письменників, переклади В. Шекспіра, Дж.Ґ. Байрона, П. Верлена, Ж. Превера тощо.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА*

Олександр Мойсейович Фінкель народився 3 жовтня (20 вересня) 1899 року у місті Бахмут Катеринославської губернії (тепер – Артемівськ Донецької області). Батько був службовцем фірми К◦Зінґер, згодом реорганізованій у трест „Головшвеймашина”; мати – домогосподаркою.

Після закінчення Бахмутського реального училища, де він навчався з 1910 по 1917, О. Фінкель вступає одночасно до Харківського сільськогосподарського інституту та на філологічний факультет Харківського університету. Навчався спочатку у сільськогосподарському інституті, але не закінчив його, перевівшись 1920 року з третього курсу інституту до Харківського інституту народної освіти (колишнього Університету). Серед найвидатніших його викладачів того часу були проф. О.І. Білецький („Історія російської літератури XVIII сторіччя”), проф. О.Т. Синявський („Українська діалектологія”), проф. М.А. Плевако („Історія української літератури”), проф. П.Г. Ріттер („Порівняльна граматика індоєвропейських мов”) та інші.

Закінчивши ХІНО 1924 року, О. Фінкель поступає в аспірантуру на кафедру мовознавства за спеціальністю – російська мова. Завершивши навчання в аспірантурі 1928 року зі званням наукового співробітника першого розряду, О. Фінкель працює на Харківській науково-дослідчій кафедрі мовознавства (1928-1930), а також доцентом ХІНО (1930-1931), доцентом Комуністичного інституту журналістики (1931-1934), в.о. професора, завідувачем кафедри в Харківському інституті іноземних мов (1934-1941). 1939 року захистив кандидатську дисертацію „Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – перекладач власних творів”.

Під час Другої світової війни О. Фінкель спочатку працював в Учительському інституті у м. Чимкент. 1943 року його мобілізували, і він виконував військові повинності у Намангані та інших містах. Демобілізувавшись після війни, повертається на посаду завідувача кафедри Харківського інституту іноземних мов, а 1948 року переходить на посаду доцента кафедри російської мови Харківського університету. У 1965 році захистив докторську дисертацію „Продуктивні причинові прийменники у сучасній літературній російській мові”, а в 1967 році отримав звання професора. Помер О.М. Фінкель 8 жовтня 1968 року.

ДЖЕРЕЛА

Матеріалом досліду є як самі статті О.М. Фінкеля, так і статті про нього, що дозволяє нам створити досить об’єктивну картину його поглядів на різні аспекти перекладу. Відповідно самі джерела-матеріали поділяються на три категорії:

1) першоджерела* – усе, що написав проф. О. Фінкель. Сюди власне і належать монографія та два десятки наукових статей, а також кандидатська дисертація „Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – перекладач власних творів”;

2) критика –дослідження поглядів Олександра Мойсейовича окремо чи на фоні перекладацького процесу в Україні;

3) мішаний тип – окремо виділяємо статтю І. Айзенштока [Айзеншток 1970], де автор пише не тільки про Олександра Мойсейовича, ділиться своїми спогадами, але також цитує рукописний проект книги про переклад. Таким чином, з цього боку його стаття через публікацію рідкісного матеріалу наближує його статтю частково до першоджерел.

Мабуть, варто говорити про три великі наукові задуми О.Фінкеля, які втілилися в одній книзі, одній дисертації та ряді статей, що супроводжували його книгу та дисертацію. На жаль, його планам підготувати нове та переглянуте видання книги з питань перекладу не судилося справдитися.

Характерний метод дослідження будь-якої проблеми у О. Фінкеля складався з двох частин: насамперед зібрати матеріал, проаналізувати його та представити у формі статей; згодом матеріал підсумовувався у ґрунтовнішому висліді. Так писав дослідник першу монографію з актуальних питань перекладу в українському перекладознавстві – „Теорія й практика перекладу” (1929) [Фінкель 1929a]. Сам заголовок праці підказує її структуру – поділ на теоретичну та практичну частини. Дослідження складається із чотирьох розділів:

1) Теоретичний розділ: автор розглядає культурно-літературні цінності перекладу, уводить в перекладознавство протиставлення перекладацької практики класицизму та романтизму, обробляє багатий матеріал того часу з галузі перекладу та формулює стильовий підхід до явища перекладу в загальному напрямку розвитку перекладознавчого мислення;

2) Переклад прозаїчний нехудожній: учений піднімає важливі питання жанрової характеристики науково-технічних текстів та супутніх проблем, як-от терміносистема, творення неологізмів та синтактичні особливості;

3) Переклад художньої прози: у літературних текстах слово породжує труднощі і з погляду соціальної функції (приміром, місцевий колорит, діалект, блатна мова), і семантико-естетичної (синонімія, лексичні регістри, тропи тощо); також аналізуються парафрази, ампліфікації та опущення;

4) Переклад віршований: у цій частині на практиці застосовується перекладознавчий аналіз вірша, розроблений О. Фінкелем, який має тричленну структуру – фонологія (евфонія, рима, ритм), семантика та синтакса.

Книга була надзвичайно цінною тим, що тут зосереджено усю інформацію, відому на той час, щодо розв’язання перекладацьких труднощів; з іншого боку, це – спроба ввести стійну систему, певний філософський і практичний (!) розбір.

У кандидатській дисертації „Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – перекладач власних творів” (1939) розробляється питання автоперекладу на матеріалі оповідань Г. Квітки-Основ’яненка, перекладених самим автором у 1838-1842 роках. Звісно, частково дисертацію було опубліковано у вигляді окремих статей [Финкель 1939a, 1962], але сам текст знаходиться поза зоною досяжності читацького загалу. Наразі існують два понищені примірники дисертації у дисертаційному фонді Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна [Фінкель 1939], а рукопис російського перекладу дисертації, що його підготував сам О. Фінкель, зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України [Финкель 1939б].

Праця також містить дві частини:

1) історико-теоретичну, де вчений досліджує особливості перекладацького методу Г. Квітки-Основ’яненка, його сприйняття свого завдання, а також вивчає теоретичну базу для подібного дослідження, зокрема важливість автоперекладу для теорії перекладу;

2) спеціальна, у якій він ґрунтовно опрацьовує особливі проблеми перекладів Квітки, а саме: лексика та переклад-імітація, місцевий колорит, ідіоми, римовані та ритмічні уривки, синтактичні явища, ампліфікації та парафрази.

На жаль, дисертацію до сьогодні не опубліковано, але систематичність викладу та логічність представлення фактів фундаментального вивчення могли би зацікавити і нині, бо методологія перекладу може змінюватися, але спектр питань таки виявить хоч якусь terra male cognita.

Третій науковий проект – написання нової книги про переклад – не реалізувався уповні. Попередня схема книжки відома нам із листа-заявки до видавця [Финкель 1963]. Передбачалося три розділи:

1) питання теорії перекладу;

2) аналіз перекладів: a) Г. Квітка-Основ’яненко – перекладач власних творів; б) І. Франко – перекладач Некрасова; в) Сонети Шекспіра в російських перекладах; г) Сонети Шекспіра в українських перекладах;

3) місце перекладу у процесі викладання мови у середній школі.

Оскільки чимало матеріалу було опубліковано, то тепер можна реконструювати більшу частину книги, але наразі нічого ще не відомо про долю будь-якого варіанта (чернетки чи чистовика) глави про українські переклади Шекспірових сонетів.

Не зважаючи на існування низки досліджень про проф. О.М. Фінкеля, цілісного бачення його ідей не представлялося ні з погляду всеохоплюваності матеріалу, ні з погляду перекладознавчої системи. Розгляньмо ж ці критичні праці, яку осмислювали теоретичну спадщину вченого та формулювали ставлення до неї наукової громадськості. Некрологи та побіжні статті до уваги не бралися.

Першою працею про Фінкелеві погляди на перекладацькі принципи була рецензія Р. Герцфельда на його монографію „Теорія й практика перекладу” [Герцфельд 1929]. Завдання кожної рецензії різне: якщо книга малодоступна або представляє зовсім нову ділянку дослідження, тоді першочерговим завданням є представити структуру поглядів та цікаві ідей, виражені у книзі; з іншого боку, якщо книга знана, чи не становить труднощів з нею ознайомитись, то, природно, рецензія коректує хиби книги, автор рецензії сперечається із автором книги щодо теоретичних засад та технічних положень. Так, Р. Герцфельд критикує надмірну спробу естетизації твору та еклектизм перекладацьких поглядів, брак певної системності, що було характерною ознакою розвитку перекладознавства на той час, але актуальність книги полягає в зборі матеріалів, а отже мав би бути конкретніший підхід до перекладацьких явищ. Особливу увагу приділено авторським суперечностям у деяких питаннях, як-от переклад синтактичних конструкцій.

В аналогічному ключі подає свої судження з приводу книги і С. Ковганюк [Ковганюк 1968:23-28] 30 років потому. Акцентуючи на „стильовому підході”, він не подає тих визначень стилістики, якими послуговувався сам О. Фінкель [Фінкель 1927, 1929б] (тут очевидно взнаки дається ідеологічна заборона, яка висіла над україномовними виданнями 1920-х років). Слушними є зауваження з приводу синтактичних казусів, підібраних О. Фінкелем, але нічого не згадується ні про аналіз перекладу, ні про працю перекладача, ні про ґатункові особливості текстів.

Обминає детальний аналіз Фінкелевих перекладознавчих поглядів В. Іваненко [Іваненко 1982:179-181], адже прагнув подати загальну схему розвитку перекладознавства за 60 років. Тому він звернув увагу на задіяність О. Фінкеля у перекладознавчій дискусії 20-х років, де і розглядає поняття еклектичного методу у перекладі та розбір схеми перекладницьких принципів Ф. Батюшкова, які О. Фінкель подає у своїй праці „Теорія й практика перекладу”, а також його коментування позицій І. Кулика та В. Державіна. Проте основна кількість статей ученого з того або пізнішого часу лишилися поза детальним розглядом, що зрештою не передбачалося.

Смерть ученого спричинилася до появи ряду статей і певного осмислення творчої спадщини проф. О. Фінкеля. З’явилося багато некрологів та статей на увічнення пам’яті, але всі вони представляли особистість науковця загалом. Найґрунтовнішу розвідку, яка була і добрим словом пам’яті, і глибоким розумінням важливості теоретичної спадщини дослідника, підготував І. Айзеншток [Айзеншток 1970]. Як зазначалося вище, стаття мала хрестоматійну засаду – у межах статті представити положення, а головно виписки з головних праць О. Фінкеля, та коротку бібліографію його досліджень з питань перекладу.

У найновіших публікаціях знаходимо дві статті проф. С. Гіндіна [Гиндин 2000, 2001], який уперше спробував розглянути розвиток лінгвістичного аналізу тексту, особливо аналізу оригіналу та його перекладів, та визначити роль О. Фінкеля у ньому, а заразом він публікує і досі невідоме дослідження вченого [Финкель 2001]. На думку С. Гіндіна, під впливом ідей славетний попередників, як-от Л. Щерба, Ф. Буслаєв та інших, О. Фінкель уперше обґрунтував використання методології перекладознавчого аналізу у поетиці (проблематика розуміння та композиції текстів серед інших текстів) та у викладанні у середній школі.

У цьому висліді спробую проаналізувати головні положення перекладознавчої концепції О. Фінкеля та її одне практичне застосування – у викладанні іноземних мов.

ЗАСАДИ ТЕОРІЇ ПЕРЕКЛАДУ

Кожна епоха має власні погляди на переклад, власну ідеологію, яка визначає місце, функцію та інструментарій для перекладу. Тепер ми легко полемізуємо про зародження та засади структуральної, генеративної, когнітивної теорій перекладу, але ще 1939 року О. Фінкель піднімав питання про часові, мовні, жанрові, стильові обмеження, щоб створити особливу теорію для особливих вимог [Финкель 1939а:78]. Такий підхід зумовлено точним спостереженням над перекладацькою практикою попередніх сторіч та тяглістю літературного процесу, який на практиці – окремо від теоретичних розважань – керував виробленням практичних принципів перекладу.

Що таке переклад?

Хоча завдання перекладу означається надзвичайно легко, тобто передати твори однієї мови читачам іншої мови, визначення перекладу завжди окреслюється самим підходом до цього явища. Кожен підхід, тенденція, теорія розглядає це питання із різних позицій бачення, а отже, використовуючи різні поняття та терміни.

Головна дискусія 1920-х років щодо перекладу розвивалася довкола положення про переклад стилю автора/тексту, про що висловилося багато літераторів, як-от Ф. Батюшков, К. Чуковський, В. Державін та інші.

Так, О. Фінкель постулює, що „мистецтво перекладу є не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні відміни оригіналу, але в тому, щоб відтворити їх, залишаючи ту саму наперед дану тематику”* [Фінкель 1929a:15-16]. Оце фундаментальне визначення прийнялося раз і назавжди; його ми знаходимо й у пізніших працях, а саме: [Финкель 1939а:65, 68; Фінкель 1952б:46] – із деяким модифікуванням самого словесного вислову.

Позиції, з яких О. Фінкель вивчав питання перекладу, можна схематично зобразити у наступних принципах:

1. „Проблема перекладу починається там, де кінчається проблема слова.” „Оскільки передача значень кожного слова зокрема, а також передача значіння речення та змісту цілого твору (тематика) принципово жодних труднощів не становить (бо це все є явища позамовні), проблема перекладу цілком обертається на проблему стилістичну, її не можна сформулювати, як завдання відтворити та знайти адекватні стилістичні засоби, переходячи з однієї до іншої, та погодити їх один з одним.” [Фінкель 1929a:13, 15].

Такий погляд чітко декларує, що дослідник начебто не простежує семантичне підґрунтя еквівалентності, а отже, переклад слова – справді легке завдання. Хоча тут є певна не узгодженість: він таки піднімає питання місцевого колориту та реалій, які стосуються не тільки стилістичного навантаження [Фінкель 1929a:87, 90 і далі]. А по-друге, твердження О. Потебні, – що переклад передає не ту саму думку, а відмінну від оригінальної, а отже, відбувається абсолютна нівеляція перекладу як такого, – зазнає невиразної критики [Фінкель 1929a:30-31; Финкель 1939а:78-79].

2. Можуть існувати відмінні переклади [Фінкель 1929a:12, 1975:68, Финкель 1939a:75, 1964a:2, 2001].

Фактично О. Фінкель висловлює ідею перекладацької множинності, яка згодом розвинулася із залучення параметрів часу, місця та перекладацької особистості. Одна з найважливіших сутностей перекладу є існування різноманітних варіантів одного оригіналу. Отака ситуація породжує двоскладові відносини: відносини оригінал-переклад із комплексом міжмовних та міжкультурових питань і відносини переклад-переклад, які мають виявити вплив національного літературного процесу, а також перекладацької особистості.

3. Текстове перетворення оригіналу у переклад бачиться через призму розв’язань проблем між двома полюсами – змістом та формою [Фінкель 1929:19, 26 і далі].

Таке розміщення тексту між двома крайнощами – а, водночас, двома фундаментальними компонентами – коренями сягає ще класифікації текстів на базі цих двох складників, яку ввів Т. Момзен (або домінує зміст, або домінує форма, або не домінує ні те, ні інше, і твір переходить до розряду „варіацій на тему”). Український науковець бачить питання пристосування оригіналу до різноманітної аудиторії саме через призму цього протиставлення. Як наслідок, стверджується, що переосмислення змісту також тягне за собою і стилістичне переосмислення [Финкель 1939а:61].

4. З-посеред окремих завдань перекладу можна виокремити ланцюг визначальних засад – що перекладати, для кого перекладати, і для чого перекладати [Финкель 1939а:60].

Такий підхід до перекладного репертуару виявляє той самий двосторонній розбір: з одного боку, дослідити особистий вибір перекладача (див. його дослідження Франкових перекладів з Некрасова [Финкель 1956]), з другого боку, оглянути загалом національний літературний процес та роль окремої іноземної літератури у ньому [Финкель 1928]). Бібліографічні огляди та рецензії стають таким собі перемістям між читацьким загалом та відмінною історичною культурою.

5. Точність історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу [Фінкель 1939а:66].

О. Фінкель уперше повні ввів в обіг перекладознавчої науки протиставлення класицистичних – романтичних текстів, частково висловлену Г. Гуковським [Фінкель 1929:19 і далі]. Цей аргумент став доброю основою для окреслення меж у ставленні до перекладацької еквівалентності та початку обговорення про власне критерії адекватності у перекладі на сучасному етапі.

Що таке еквівалентність?

„Цілком ясно, що кожний перекладач і кожний переклад мають на меті передати оригінал з максимальною близькістю й точністю в усіх його складових частинах – і щодо змісту, і щодо художніх образів, і щодо конструкції речення, і щодо лексичного складу і т.д.”, – писав О.Фінкель 1952 року [Фінкель 1952б:46]

Головним критерієм якості перекладу є стилістична адекватність. Необхідно зазначити, що поняття стиль користувалося надзвичайною популярністю, але і тут О. Фінкель вибудовує своє пояснення, описане у аспірантській праці, опублікованій двома частинами 1927 та 1929 року [Фінкель 1927, 1929б]. Воно і стало основою його перекладознавчої концепції. Ґрунтуючись на розумінню, що мова має дві функції – конструктивну (комунікативно-пізнавальну) та естетичну (комунікативні явища, які по-особливому замінюють конструктивні, „утворюючи деякий лишок між звичайною язиковою [мовною (за Ф. де Сосюром) – Т.Ш.] системою й тою, що спостерігаємо” [Фінкель 1929:15]), стилістика визначається як „співвідношення конструктивних та естетичних мовних явищ у всій своїй різноманітності” [ibid.].

А втім, на розсуд О. Фінкеля, не можна зрівнювати абсолютну збіжність та адекватність за всіма – семантичними та морфологічними – складниками перекладу із оригіналом [Финкель 1939а:82].

ПЕРЕКЛАД І ВИКЛАДАННЯ МОВИ

Педагогіка і перекладознавство перетинаються у двох моментах – власне вишкіл перекладача і викладання іноземної мови. У статтях „Переклад у середній школі” [Фінкель 1952б] та „Про підручник російської мови для шкіл з українською мовою навчання” [Фінкель 1952а] О. Фінкель торкається другого аспекту, бо як автор ряду підручників з російської мови (чи то у співавторстві з Л.А. Булаховським, чи М.М. Баженовим) добре розумів його застосування.

Основою, на якій визначалася вартість перекладів у сфері методики викладання іноземних мов, було твердження, що „вони привчають учня до свідомого користування мовою” [Фінкель 1952а:48], а тому мають двоякий вплив: по-перше, шліфується мова, а навіть мови, бо для такого виду вправ необхідне належне володіння обома мовами; по-друге, учень вчиться чітко виражати власну думку, таким чином, тут переклад переходить із мовного в інтелектуальне вправляння (відома техніка „розв’язання проблем” (problem-solving), тут теж зустрічаються проблеми, тільки лексико-граматичного плану).

Висловлюючи думку, ми проходимо стадії аналізу та синтезу матеріалу обох – завжди! – мов. І вихідну мову, і мову-реципієнта ми краще розуміємо, оскільки нам доводиться доконувати складний процес прилаштування словникового складу та граматичної будови мов у всій різноманітності стильових нюансів [ibid.].

Зрозуміло, що безглуздо ставити однакові завдання удосконалення мови перед школярами різного віку (а, зрештою, і перед особами, які вивчають іноземну мову на різних рівнях від початкового до вищого; питання віку вносить корективи лише до конкретних цілей вправ, натомість засади використання перекладу відповідно до мовного рівня залишаються аналогічними). Приміром, мало доцільно, але можливо, використовувати переклад для закріплення орфографії на початковому рівні оволодінні мовою, але переклад передбачає перевірку на більш, ніж одне правило [Фінкель 1952б:49-50]. Варто застосовувати переклад у таких напрямках: словниковий склад (лексика та фразеологія), граматична будова (синтакса) та стилістика (переплетіння морфології з лексикою та синтаксою).

У вивченні лексики переклад має три завдання: 1) кількісне збагачення словника мовця; 2) усвідомлення багатозначності слів та вміння вжити „належне слово у належному значенні”; 3) нормативна сполучуваність слів. „Словниковий склад мови повинен постати перед учнем, як суцільний синонімічний словник, а його, учня, завдання – взяти з цього словника той із синонімів, який є найточнішим, а значить і найкращим.” (курсив мій – Т.Ш.) [Фінкель 1952б:50]. Для синтакси переклад є найкращою вправою, спрямованою на практичне засвоєння відмінків, прийменників, сполучників і т.д. [Фінкель 1952б:53].

Повертаючись до вікового розподілу, то тут О. Фінкель обстоює думку, що, ґрунтуючись на знаннях початкової школи, саме у 5-7 класах (десятирічної школи) вправи на переклад мають „ввійти в систему” [Фінкель 1952б:50], тоді як далі у 8-10 класах їх складність зростає залежно від ґатункових особливостей художнього, публіцистичного, наукового тексту.

На ще один момент звертає увагу О. Фінкель – „ідейно-виховне значення перекладу” [Фінкель 1952б:54], хоча це питання насправді виходить за межі даної фрази. З одного боку, підбір прикладів та текстів на переклад формує смак школяра, подекуди змушує його замислитися над стилем того чи іншого автора і усвідомити його задум, але, з іншого боку, іноземна мова виховує мислення. Так, міжнаціональна/міжнародна мова впливає на менш розроблену мову, частково залучаючись у творення нових понять.

ПРИКІНЦЕВЕ

Якщо спробувати охарактеризувати постать О.М. Фінкеля з погляду перекладознавчої історії (а точніше за класифікацією періодів розвитку перекладознавства Дж. Штайнера [Steiner 1992:248 і далі]), то, без сумніву, він найяскравіше представляє період лінгвістизації теорії перекладу. Із самого початку він розглядає переклад у стосунках із лінгвістикою та стилістикою, пізніше – із лінгвостилістикою. Піднімаючи питання „що таке переклад?”, „чим є слово та речення у мовній структурі тексту?”, „як мовні явища стають фактами історичної культури?”, він переходить і до складніших проблем перекладацької множинності та – згодом – міждисциплінарних відносин (приміром, педагогіка і переклад).

ЛІТЕРАТУРА

Айзеншток 1970: Айзеншток И. А.М. Финкель – теоретик художественного перевода // Мастерство перевода. Сб. 7. 1970. – М.: Сов. писатель, 1970. – С. 91–118.

Герцфельд 1929: Герцфельд Р. Рец. на: Фінкель О. Теорія й практика перекладу. ДВУ, 1929. 168 с. // Критика. – 1929. – № 11. – С. 125-129.

Гиндин 2000: Гиндин С.И. Опора на словари и специфика поэтической речи в "Опытах лингвистического анализа" А.М.Финкеля // Русский язык. – 2000. – № 41. (http://rus.1september.ru/2000/no41_2.htm [04.03.2003])

Гиндин 2001: Гиндин С.И. Сравнение переводов как форма анализа текстов // Русский язык. – 2001. – № 13. (http://rus.1september.ru/2001/13/5.htm [04.03.2003])

Іваненко 1982: Іваненко В. Розвиток методології українського радянського перекладознавства // „Хай слово мовлено інакше...”: Статті з теорії, критики та історії художнього перекладу (Упоряд. В.Коптілов). — К.: Дніпро,1982. — С. 176-200.

Ковганюк 1968: Ковганюк С. Практика перекладу (З досвіду перекладача). – К.: Дніпро, 1968. – 276 с.

Финкель 1928: Финкель А.М. Украинские писатели в русских переводах // Красное слово. – 1928. – № 1-2. – С. 116-135.

Финкель 1939а: Финкель А.М. О некоторых вопросах теории перевода // Научные записки Харьков. гос. педагог. ин-та иностран. языков. – Т. 1. – Х.: Харьков. гос. педагог. ин-та иностран. языков, 1939. – С. 59-82.

Финкель 1939б: Финкель А.М. Г.Ф. Квитка-Основьяненко как переводчик собственных произведений. Диссертация на соискание степени кандидата филологических наук / Пер. с укр. 1939 г. // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 17.

Финкель 1949: Финкель А.М. Автобиография / 20 апреля 1949 г. // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 76.

Финкель 1956: Финкель А.М. Иван Франко – переводчик Некрасова // Известия АН СССР. Отд. лит. и яз. – 1956. – Т. XV. – Вып. 4. – С. 336-351.

Финкель 1962: Финкель А.М. Об автопереводе (На материале авторських переводов Г.Ф. Квитки-Основьяненко) // Теория и критика перевода. – Ленинград, 1962. – С. 104-125.

Финкель 1963: Финкель А.М. Заявка-предложение на книгу: Теория и практика перевода. 1963 г. (?) // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 45.

Финкель 1964a: Финкель А.М. „Заповіт” Т.Г. Шевченко в русских переводах / март 1964г. // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 46.

Финкель 1964б: Финкель А.М. Личный листок по учету кадров / 3 сентября 1964г. // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 103.

Финкель 2001: Финкель А.М. "Ночная песня странника" Гете в русских переводах // Русский язык. – 2001. – № 13. (http://archive.1september.ru/rus/2001/13/6_12.htm [04.03.2003])

Финкель s.d.-a: Финкель А.М. Запись студента Харьковского института народного образования / 1920-1924 // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 273. Оп. 1. Од. зб. 94.

Фінкель 1927: Фінкель О. Короткий вступ до теоретичної стилістики // Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мовознавства [ХІНО] / За ред. П.Г. Ріттера, Л.А. Булаховського. – Харків: ДВУ, 1927. – С. 111-121.

Фінкель 1929а: Фінкель О.М. Теорія й практика перекладу. – Х.: ДВУ, 1929. – 168 с.

Фінкель 1929б: Фінкель О.М. Семантико-стилістичні етюди // Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мовознавства [ХІНО] / За ред. П.Г. Ріттера, Л.А. Булаховського, О.Н. Синявського. – Харків: ДВУ, 1929. – С. 97-112.

Фінкель 1939: Фінкель О.М. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко як перекладач власних творів. [Дисертація на здобуття ступеню кандидата філологічних наук]. – [Харків], 1939. – 109 с. – Зберігається у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Шифри зберігання: Д-345 і Д-346.

Фінкель 1952а: Фінкель О.М. Про підручник російської мови для шкіл з українською мовою навчання // Українська мова в школі. – 1952. – № 4. – С. 39-48.

Фінкель 1952б: Фінкель О.М. Переклад у середній школі // Українська мова в школі. – 1952. – № 5. – С. 44-54.

Фінкель 1975: Фінкель О.М. „Заповіт” Т.Г. Шевченка в російських перекладах // Мовознавство. – 1975. – № 2. – С. 67-75.

Steiner 1992: Steiner G. After Babel. Aspects of Language and Translation. – 2^nd ed. – Oxford; New York: Oxford University Press, 1992. – 538p.

---

* Біографію укладено головно на основі архівних матеріалів [Финкель 1949, 1964б, s.d.-a].

* Висловлюю вдячність проф. Віталію Олександровичу Фінкелю, синові Олександра Мойсейовича, за допомогу в розшуках праць дослідника.

* Усі цитати подаю за сучасним правописом.