Опубліковано: Шмігер Т.В. „Книгарь” та українське перекладознавство // Актуальні
проблеми філології та перекладознавства: Матеріали Всеукр.
наук. конф. 12-13 травня 2005 р. / МОН України. Хмельницьк. нац. ун-т. – Хмельницький, 2005. – С. 189-191.
Т. В. ШМІГЕР
(Львів)
„КНИГАРЬ” ТА УКРАЇНСЬКЕ
ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО
Книгознавчий часопис „Книгарь” був свідком всього періоду Визвольних змагань, адже, видаваний з 1917 р., він припинив своє існування 1920 р. на 31-ому випуску. Під редакцією В. Королева-Старого та М. Зерова часопис став помітним явищем у галузі української критики та бібліології. Його завданням було подавати анотативно-рецензійні відгуки на найцікавіші та найпотрібніші українські видання й обговорювати поточні книговидавничі проблеми та перспективи.
Імена авторів та редакторів, а також окремі теми статей, що зустрічалися на сторінках часопису, „посприяли” тому, що часопис перебував поза широкомасштабним науковим дослідженням. А проте, на його сторінках можемо знайти багато цікавого та актуального для сучасності. Багато таких знахідок мають суто перекладознавчий характер.
Однією з таких знахідок вважаю статті С. Петлюри про переклад військової та соціалістичної літератури [2, 3]. У них піднімається важливе питання наявності фахової літератури, але не розрізнених підручників або часописів, а насамперед таких видань, які були б складниками загальної, всеохопної системи. Як спеціаліст з військової справи та вдумливий політик, С. Петлюра чітко окреслив вимоги для повноти спеціалізованої військової та соціалістичної літератури, де належне місце відвів і перекладній літературі: „Не менш потрібно видання перекладів кращих наукових розправ та праць світових військових авторитетів”§ [2, колонка 376].
Найголовніша заввага до тогочасної видавничої діяльності – це відсутність будь-якої системи, що, на думку С. Петлюри, не надто сприяє творенню національної держави: „Те, що з’являється на нашому книжковому ринкові з обсягу перекладної літератури взагалі не має системи. Видається те, що випадково постачається редакціям наших видавництв або по замовленнях, в яких теж часто-густо ніякої ні системи, ні програму не помітно, або з власної ініціативи перекладчиків. Такий стан річей не можна визнати бажаним і відповідаючим інтересам справи” [3, колонка 885]. І як пропозицію для розгляду українським видавництвам, С. Петлюра складає план-проспект соціалістичної літератури, яку би найбажаніше перекласти та видати у короткім часі. План окреслено ґрунтовно: жіноче питання, мілітаризм, освіта, аграрне питання, торговельна та міжнародна політика, професійний рух та кооперація, самоврядування, житлове питання, охорона праці тощо [3, колонка 888]. Фактично, це – повний набір літератури, яка охоплює всі етапи та проблем при становленні нового суспільства соціальної рівності.
Цікаво те, що, ратуючи за систематичність у книговиданні, С. Петлюра апелював до Академії наук, Українського наукового товариства, університетів про складання списків бажаних наукових перекладів з різних галузей знань [3, колонка 885]. Це завдання згодом реалізувалось у кінці 1920-х – на початку 1930-х рр., й один такий документ зберігається серед паперів М. Зерова у Літературному музеї Григорія Кочура в Ірпені – плани-списки перекладів з чужоземних літератур від найдавніших часів до ХХ віку, складені Кабінетом порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка та надіслані до сектора „Література і Мистецтво” Державного видавництва України.
Ще один скарб зі сторінок „Книгаря” – розвідка П. Богацького про переклади Ґергарта Гауптмана українською мовою [1]. На превеликий жаль, постать літературознавця, письменника, бібліографа П. Богацького досліджено не достатньо, але його стаття виявляє цікаві погляди – майже цілісну концепцію – на переклад.
Перша вимога до перекладу, мабуть, універсальна – це зрозуміти ориґінальний художній твір. На розгляд П. Богацького, вона означатиме цілокупне усвідомлення художньої реалізації фізичних та психічних умов при написанні твору, показуючи індивідуальність автора [1, колонка 821]. Літературознавці того часу досить часто оперували поняттям „душа” – „душа автора”, „душа народу” і т.д. – на позначення самобутньої художньої системи. Хоча індивідуальність ще переважає над системою, все ж літературознавство намагається виділити складники, на які можна розчленити художню одиницю.
Такий розбір важливий, щоб зформулювати поняття для оцінки перекладу, яке П. Богацький називає „вірністю” (на відміну від точності, адекватності чи еквівалентності). Складниками „вірності” є відтворення стилю та лексики ориґіналу [1, колонки 830-831], але будь-якого докладнішого визначення поняття „стиль” та уточнення розмежування функцій стилю та лексики не знаходимо. Натомість, маємо застереження, що твір повинен розглядатися через призму часу й місця його створення [1, колонка 823]. І ще один фундаментальний момент – „художній твір можна лише відтворити, коли бажаєш, щоби він зостався художнім, але не перелицьовувати” [1, колонка 830]. Тут дослідник вказує на серединну ситуацію між буквальністю („літеральним перекладом”) та переспівом/травестією.
Ще дві завваги спрямовано на сприйняття цільового тексту. По-перше, для кращого розуміння читачів вельми необхідно подати „докладний критичний розгляд твору” [1, колонка 821] – ґрунтовну передмову, яку не завжди додавали до перекладів на початку ХХ віку. По-друге, обов’язковою є орієнтація на літературну – „всеукраїнську” – мову, норми якої саме випрацьовувалися [1, колонка 831].
Продовженням обговоренням поняття „вірність” можна вважати рецензію Б. Якубського [8] на український переклад „Книги пісень” Г. Гайне: „Які ж вимоги стоять перед перекладчиком поезій? Перш за все від нього будемо вимагати всього того, чого вимагаємо від кожного перекладчика: повноти, точності і ясності перекладу, художності його, а також уміння відчути дух ориґіналу” [8, колонка 1173]. Як бачимо, вимоги стосуються і перекладача, і самого перекладу. Очевидно, поняття „ясність” базується на стильових характеристиках, а „точність” (або „вірність”) – це поняття оцінки перекладу. І хоча художність та вірність є найумовнішими перекладацькими речами [8, колонка 1175], тобто можуть трактуватися зовсім нарізно, то при перекладі все-таки належить пам’ятати про принцип неподільної єдності форми та змісту. Той самий зміст у відмінній формі призводить до виникнення чогось „іншого”, віддаленого від автора та читачів, – „тільки в цій формі і мислимо ми даний зміст; в другій формі він стає вже чимось іншим” [8, колонка 1173]. Поетична форма найбільше вимагає належного відтворення розміру вірша, ритму, строфічного поділу, рим тощо.
Великої уваги приділяв „Книгарь” питанням перекладу релігійних книг, адже Біблія українською мовою була націєтворчим чинником, вона творила та цементувала національну самосвідомість. Справі біблійного перекладу проф. М. Сагарда присвятив дві розвідки про переклади Біблії української мовою у XVI-XVII та XIX-XX століттях [4, 5]. За суттю, це були історико-літературні статті про причини, хід та наслідки діяльності багатьох перекладачів Св. Письма рідною мовою, майже стислий підручник з історії біблійного перекладу, але без детального мовного та текстуального аналізу.
А от у спареному числі 23/24 за 1919 р., який повністю присвятили 100-річчю від дня народження П. Куліша, М. Сагарда підготував розвідку про спробу П. Куліша перекладати Біблію поетичною формою [6]. Чому П. Куліш пробував перекладати саме поезією, відомо, оскільки Біблія – це поетична книга. Однак, перед перекладачем завжди стояла проблема: як не збитися з перекладу на переспів. П. Куліш не довів цю справу до повного завершення, але існують його віршові переклади з П’ятикнижжя, Псалтиря, книг Йова і Товита.
У рецензії на приватне видання Євангелія українською мовою [7] О. Ходзицький висловлює декілька міркувань щодо функціонування біблійного тексту у цільовій культурі та щодо процедури таких видань. Біблія рідною мовою надзвичайно важлива з двох причин: вона є незамінним джерелом релігійно-етичного виховання й освіти та водночас пам’ятником стану й розвитку народної мови у певну історичну епоху [7, колонка 671]. Саме тому друк повинен проводитися під найпильнішим контролем офіційних церковних установ, що, з погляду права, представляють весь „церковно-релігійний народ”. Небезпеку приватних видань породжено двома чинниками: внутрішнім – пристосуванням Св. Письма до поглядів окремої релігійної спільноти; і зовнішнім – механічним наростанням друкарських помилок [7, колонка 672]. Ось так автор уявляв можливості оберігання чистоти і мови, і віри.
Таким є перекладознавчий ужинок „Книгаря”, але, безперечно, це ще не кінець. Поза розглядом залишилися дрібніші рецензії на перекладне красне письменство, не кажучи вже про аналіз самого перекладного репертуару. Із загальніших проблем можна означити конечну потребу укладання бібліографічного покажчика часопису „Книгарь”, де було б розшифровано усі псевдоніми. І звісно, бажано було б перевидати його в одному томі – хай обмеженим накладом – для українських бібліотек.
ЛІТЕРАТУРА
Богацький 1918: Богацький П. Гергарт Гауптман в українських перекладах // Книгарь. – 1918. – Чис. 14. – Колонки 821-832.
Петлюра 1918а: Петлюра С. Потреба військової літератури // Книгарь. – 1918. – Чис. 7. – Колонки 375-376.
Петлюра 1918б: Петлюра С. Про перекладну соціялистичну літературу: (З приводу виданнів „Знаття – то сила”) // Книгарь. – 1918. – Чис. 15. – Колонки 885-888.
Сагарда 1919а: Сагарда М. Переклади Св. Письма на українську мову в XVI-XVII вв. // Книгарь. – 1919. – Чис. 20. – Колонки1245-1258.
Сагарда 1919б: Сагарда М. Переклади Св. Письма на українську мову в XIX і XX вв. // Книгарь. – 1919. – Чис. 21. – Колонки 1337-1350.
Сагарда 1919в: Сагарда М. Поетичні переклади П.О. Кулішем Св. Письма // Книгарь. – 1919. – Чис. 23/24. – Колонки 1543-1554.
Ходзицький 1918: Ходзицький О. [Рецензія] // Книгарь. – 1918. – Чис. 11. – Колонки 671-672. – Рец. на кн.: Святе Євангеліє (Господа нашого Іисуса Христа Святе Євангеліє) українською мовою. – Херсон: Вид. Кооперат. Т-во „Укр. Книгарня”, 1918. – 211 с.
Якубський 1919: Якубський Б. Новий переклад „Buch der Lieder” Гайне // Книгарь. – 1919. – Чис. 19. – Колонки 1171-1178. – Рец. на кн.: Гайне Г. Книга Пісень: У 2 ч. / В пер. Д. Загула та В. Кобилянського. – К.: Серп і Молот, 1918-1919.
SHMIHER T.V. „KNYHAR’ ” AND UKRAINIAN
TRANSLATION STUDIES
In the article the
first attempt is made to research the Translation Studies problems as discussed
in the Kyiv-based bibliological magazine „Knyhar’ / Bibliophile” (1917-1920) which was
published by outstanding Ukrainian men of letters V. Koroliv-Staryi
and M. Zerov. The magazine contains eight articles on problems of
translation. Their authors – P. Bohats’kyi, S. Petliura, M. Saharda, O. Khodzyts’kyi,
B. Yakubs’kyi – focussed their attention on the
peculiarities of literary and sacred translation.