Опубліковано: Шмігер Т. Погляди Максима Рильського
на віршований переклад // Studia Germanica et Romanica. – 2005. – Т. 2, № 3
(6). – С. 86-95.
ПОГЛЯДИ
МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО НА ВІРШОВАНИЙ ПЕРЕКЛАД
Тарас ШМІГЕР (Львів)
До
110-ої річниці з дня народження
Максима
Рильського
Перекладацтво незмінно
супроводжувало і доповнювало оригінальну творчість Максима Тадейовича
Рильського. Уже у своїй першій збірці „На білих островах” поет умістив поезію
Г. Гайне у власному перекладі. На збірку відгукнулася Л. Старицька-Черняхівська
у найсоліднішому українському журналі того часу „Літературно-науковий вістник”
рецензією, яку розпочала теж аналізом саме
перекладу, а не оригінальних віршів [17].
М. Рильський присвоїв українській літературі чимало шедеврів слов’янських
та західноєвропейських літератур. Зрозуміло,
що, працюючи над таким масивом найрізноманітніших за жанрами та стилем текстів,
Майстер виробляв та відшліфовував свою стратегію перекладу, що відповідала б
його уподобанням та не порушувала б цілісності першотвору, він створював свою
концепцію віршового перекладу, що мала міцне підґрунтя в тогочасних
перекладознавчих дослідженнях і сприяла розвитку загальної теорії перекладу.
Дослідженню перекладознавчої спадщини М. Рильського уваги приділялося
більше, порівняно з іншими перекладознавцями, але систематичне опрацювання,
враховуючи поступ перекладознавства до М. Рильського та пізніше використання
його теоретичного спадку, начебто, не проводилося. Найґрунтовнішими працями,
присвячені перекладацькій діяльності М. Рильського, які
заторкували питання і його перекладознавчих поглядів, є статті Г. Кочура [6], З. Ґросбарта [21] та З. Коцюби [5].
Влучно спостеріг В. Державин, що
„... принципового розходження між проблемою віршованого перекладу і проблемою
художнього перекладу взагалі нема. Наявність віршованого розміру не утворює
особливої мови, а лише змушує особливо яскраво приймати всі ті особливості
поетичної мови, що принципово можливі і в художній прозі” [2 c. 45]. Але це аж ніяк не спрощує завдання, а
змушує нас акуратно переглянути всі засади перекладознавчого підходу М.
Рильського.
Першим фундаментальним питанням
теорії перекладу є питання „що таке переклад?”. У М. Рильського знаходимо суто
афористичне визначення цього явища: переклад – це співтворчість [13 c. 227]. Перша думка виникає, що таке
визначення має суто літературознавче забарвлення. У 1940-50-х роках розгорілася
дискусія щодо лінгвістичного та літературознавчого підходу до перекладу. У чому
суть такого розрізнення? Перший підхід
розглядає переклад через призму розходження двох мовних систем та відмінних
стилістик, другий ґрунтується на зіставленні текстів, породжених певними
літературними традиціями та нормами. Усуненню цього протистояння, яке в основі
стосувалося того ж таки відтворення функцій конкретних художніх засобів [пор.: 18 с.23], частково сприяв розвиток
лінгвостилістики та дискурсознавства.
Якщо М. Рильський симптоматично і
висловлювався за більшу важливість літературознавчого розгляду перекладу [15 с. 331, пор.: 16 с. 339], то все ж аналіз його
досліджень виказує глибше розуміння перекладу. Про поєднане мово- та
літературознавче бачення перекладу у М. Рильського свідчать його дві
вимоги до перекладача.
„По-перше, це потреба знайти
відповідний тон, ключ, регістр” [11
с. 218]. 1937 р., коли
було заборонено всі праці М. Зерова, а серед них „Нове українське письменство”
(1924), де дослідник обґрунтував існування переспівів (перекладів-травестій) в
українській літературі ХІХ сторіччя через недорозвиток високого стилю
української поезії [3], М. Рильський знову підняв
питання про високий, середній та низький стиль в українській мові та
літературі. Через мову він підходив до формулювання літературної норми.
„Друге завдання перекладача – це доконечна потреба знайти творчу домінанту автора” / „даного місця” [11 с. 218]. Розглядаючи твір як естетичну
одиницю, дослідник і перекладач шукав центр чи основу художнього твору, що має
представляти весь твір. Частково такий підхід можна визначити через принцип pars pro toto, але оскільки в
перекладі не можливо відтворити все, то видається, що він не йтиме врозріз з
перекладацькою практикою. А ще тут важливо відмітити, можливо, перше
використання терміна „домінанта” в українському перекладознавстві.
Як прості речі проектують складні,
так і вищеописані погляди визначають наступні засади перекладу. Серед них –
множинність перекладів, яку формують чинники часу та індивідуальності: „Кожна
епоха має своє розуміння слова переклад” [12 с. 223].
Ще 1928 року О. Фінкель писав про класицистичне та романтичне сприймання перекладу
[19 с. 21-23], а також про існування
різних перекладів як наслідок індивідуальності різних перекладачів [19 с. 12]. А якщо пригадати студію
М. Зерова про розвиток української перекладної поетики [3], то зрозуміло, що тут М. Рильський виступав цілком як речник уже
сформованої української перекладознавчої традиції.
Важливою для М. Рильського була
індивідуальність перекладача, а тому він наполягав на власному виборі творів
для перекладу, які відповідали б певним настроям та характеру перекладача, але
водночас від перекладача вимагалося „... розуміння і відчуття первотвору,
уміння „ввійти в світ” обраного для перекладу автора, отже, певною мірою
підкорити йому свою індивідуальність” [8 с. 294].
Переклад – хоч явище глибоко суб’єктивне (зрештою, як сама мова), але вимагає
неабиякої сумлінності, щоб бути саме перекладом, а не варіацією на тему. „Отже,
... перекладач поетичного твору передусім повинен бути сам поетом – з властивою
поетам здатністю перевтілюватись, відгукуватись на часто несхожу одне на одне літературні
явища, повинен бути чутливим, як пушкінське „Эхо”...” [8 с. 294]. Лише належна підготовка може
сприяти творенню доброго перекладу, і не дивно, що М. Рильський дуже гостро
виступав проти підрядників [13
с. 229].
Другим фундаментальним питанням теорії
перекладу є питання „що таке точність?”. У цій справі М. Рильський висловився
так: „Ми наполягаємо на старій гадці, що декому здається навіть старомодною:
треба перекладати „не букву, а дух”, треба пам’ятати ще гоголівську вказівку
про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього. Ось
чому я особисто перед терміном точність
даю перевагу термінові вірність” [8 с.281] (виділення автора. – Т.Ш.). Таке твердження одразу викликає
кілька думок. По-перше, тут переважає ідея „не зациклюватися” на всіх
компонентах художнього твору, а дбати про вибір найсуттєвішого та
найрепрезентативнішого; в сумі це свідчить про пряме наслідування концепції
віршованого перекладу М. Зерова [пор.: 4 с. 131, а також: 10 с. 208]. По-друге, питання
відтворення „не букви, а духу” неодмінно ставить наступне питання – цільового
читача та мети перекладу, а тоді проблеми відтворення ідейної системи твору.
Головна увага звертається на ціль перекладу та читача (перевага „ідейної
пропаганди” над естетикою форми). А проте перекладач, – звісно йдучи за
оригіналом, – таки стверджує свою індивідуальність [пор.: 8 с. 281]. І нарешті, по-третє, непорозуміння
викликає одночасне вживання обох термінів вірність:точність.
Річ у тім, що М. Рильський не відрікається від поняття „точності” як такого:
„Які ж, коротко кажучи, найголовніші ознаки радянського перекладацького стилю?
Вони ... такі: точність у віддаванні змісту і форми оригіналу, ствердження
єдності форми та змісту і разом з тим примату змісту над формою” [8 с. 240]. Але якщо „точність” більше
відповідає окремим елементам, а дослідник схильний говорити про переклад як
„мистецьку проблему”, а не як суто лінгвістичну [8 с. 281], то мусить говорити про цілість [пор. про точність і
вірність: 8 с. 241]. Та
оскільки формальна цілість-система начебто суперечить примату змісту, то він
знову ж змушений говорити не про „адекватність” (ідучи за М. Зеровим та
О. Фінкелем), а, натомість, послуговується відмінним терміном (і,
відповідно, поняттям) – „вірність”.
Говорячи про концепцію власне
віршованого перекладу, то суть її М. Рильський виклав ще 1931 р. у
передмові до власних перекладів двох драм В. Гюґо, – де вміщено
коротенький пасаж [7:61], який щонайкраще
представляє три визначальні чинники для віршового перекладу:
1)
традиція віршування;
2)
естетика з врахуванням загальних тенденцій перекладу;
3)
форма, вільніша для подальших варіацій перевираження.
Такий постулат
пояснював лише один конкретний випадок перекладацької стратегії, але потім він
знаходить продовження і в інших статтях М. Рильського. Так, архіскладну
проблему для перекладача поезії становила відмінність загальноприйнятих систем
версифікації: „Але коли ми перекладаємо грузинів чи вірменів, де зовсім інша
система віршування, французів і поляків з їх силабічною системою, нам залишається
шукати найближчі в нашій мові і віршовій системі метричні відповідності.” [14 с. 322; також: 8 с. 279]. Порятунок від абсолютно
несхожого віршування М. Рильський бачив у традиції, що склалася чи складалася у
загальному перекладацькому процесі щодо певного жанру творів. Якщо такої
традиції ще не було, то тут можна звернутися до загальної практики сьогочасного
перекладу та використовувати його набутки (а таке врахування сучасного досвіду
передбачає другий принцип).
Між крайніми точками традиційного та
новочасного знаходиться переклад класичних поетичних творів. Приміром, М.
Рильський вказує на такий цікавий момент (але дуже суттєвий віршознавчий момент
– характер римування): наше вухо призвичаїлося до сучасного римування з основою
не на кінці слова, а на опорній приголосній, але Пушкінові таке римування не
властиве, і на це належить звернути увагу перекладачеві [10 с. 211].
Важливим для теорії віршованого
перекладу є поняття еквіритмічності. І тут М. Рильський, не зважаючи на
твердження, що у радянській теорії перекладу „неперекладність”, в принципі,
подолано, усе ж інакше, і значно глибше дивиться на відтворення ритму та метру:
„Щодо еквіритмічності, то це діло, взагалі кажучи, дуже умовне. Неможливо
еквіметрично, тим більше еквіритмічно, перекладати вірші з мови однієї звукової
системи віршами на мову іншої системи...” [8 с. 278]. Пророчим (а чи може добре
забутим поняттям з граматики О. Потебні?) виявилося поняття „умовне”, адже
переклад – це завжди умовність, яка залежить від часу, місця, літературного
процесу та особистості перекладача. Тільки „умовно” ми стверджуємо точність,
адекватність чи вірність перекладу.
Не обминув увагою дослідник і поняття
„еквілінеарності”, пояснюючи можливість її дотримання у різних системах мов:
„Коли еквілінеарності, тобто тієї ж кількості рядків у перекладі, як в
оригіналі, важко додержати, наприклад, у перекладі білих англійських ямбів
Шекспіра, – при відомому всім невеликому розмірі слів в англійській мові, – то в перекладах з однієї
слов’янської мови на іншу цієї еквілінеарності легше добитися, хоч іноді
доводиться жертвувати окремими рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває.”
[8 с.
278]. На відміну
від еквіритмічності, яка підлягає подекуди немалим модифікаціям через мовні та
літературні норми, еквілінеарність – фундаментальна засада сучасної практики
перекладу, sacrum
віршознавства. А проте еквілінеарність – це велике досягнення попередніх
поколінь перекладачів, наслідок наполегливої праці ХІХ сторіччя.
Розбираючи власні переклади та
аналізуючи переклади інших, М. Рильський розглянув дрібніші перекладацькі
труднощі, прямо пов’язані з використанням мовної системи у конкретній структурі
художнього твору. Приміром, серед стилістичнозначимих фонетичних засобів
звукопис може важити найбільше, а тому його відтворення може вимагати навіть
пожертвування (але обачного) будь-яким іншим компонентом [10 с. 208; пор.: 8 с. 299-300].
Граматика теж має чимало непомітних,
але небезпечних „підводних” каменів. Так, граматичний рід іменників часто грає
величезну роль у творенні образу [10 с. 209; також: 11 с. 219; 8 с. 269-270], і переміна жіночого / чоловічого роду
може змінити образ любові на образ дружби. При перекладі з російської мови
необхідно враховувати традицію побутування в українській мовній культурі повних
форм прикметників та одночасне вживання ти/ть-інфінитивів
[8 с. 297].
Найгострішим питанням завжди була
лексика твору та словниковий запас перекладача. Художній твір потрібно
сприймати не тільки як авторову даність, але як твір, що певним чином показує розвиток
мови. М. Рильський наголошує на необхідності пам’ятати і про те, що час, місце,
характер суспільних відносин накладають на мову відбиток, який подекуди
надзвичайно важко відтворити іншою мовою [10 с. 210].
Ще 1930 р. у статті „Чехов
по-українському”, пишучи про мову творів перекладної літератури, М. Рильський
дає пораду, як збагачувати лексику, – виписувати слова з книжок та записувати
їх з усного мовлення [9
с. 190]. Але тут же
додає ще три способи, які, по суті, є такими семантичними процедурами, що
більше відповідають мовним процесам розв’язання перекладацьких труднощів, а не
простому оволодінню чи збагаченню рідної мови, а саме: а) розширення семантики
слова, б) пошук історичних / етимологічних значень слова, в) творення нових
слів [9 с. 191-192].
Перша семантична процедура – це
„поширювати значення слова, давно вживаному слову надавати нового відтінку,
суто конкретне слово переводити у сферу абстрактних категорій і т. ін.” [9 с. 191]. Переклад – це
суцільне прилаштування різноманітних поетичних категорій, які, зазвичай, у
різних мовах мають властивість абсолютно не збігатися. Тож коли М. Рильський
вказує, що з такого засобу найбільше користалася Леся Українка, то, мабуть,
важко буде сказати, який перекладач поетичного слова найбільше скористався з цього
засобу, адже тут на перший план виступає ментальність народу. Приміром,
відзначають, що на загал англійська мова та поезія „конкретніша”, ніж
українська [1 с. 7].
Друга – „вивчення усіх значень слова
в його історії; не раз ... можна і треба відновити призабуте значення” [9 с. 191]. Ця думка прямо перегукується з думкою
В. Державина: лексику „треба розуміти історично, у зв’язку з етимологією” [2 с. 47]. Це досить плідна думка, яка потребує
ще детальнішого вивчення на прикладах перекладу, особливо, давніх творів.
Третя – творення неологізмів,
„кованих слів”: „Треба було вкрай людям охуторянитись, мохом порости, щоб
дорікати, приміром, Старицькому за отеє „ковальство”: „ковалем” був перед ним і
Куліш, був і Шевченко, був і Квітка... Кожна людина, сама того не знаючи, кує
слова, і тим, власне, держиться, росте й цвітне мова людська” [9 с. 192]. Кування нових слів стає лейтмотивом
та викликом перекладу поетів, які жили неологізмами, як-от українець П. Тичина
чи американець Е. Камінґс.
Дуже прискіпливо ставився М.
Рильський до міжмовних омонімів (інший термін – „фальшиві друзі перекладача”) [13 с. 227; 8 с. 265, 271-272]. У близькоспоріднених мовах
розвиток спільної лексики спричинився до того, що багато слів заховало свою
форму, але видозмінило значення. Отакі звичні слова можуть мати фатальне
значення для перекладу. У неспоріднених мовах ця роль, очевидно, відводиться
запозиченням.
Найменш розробленою у концепції М.
Рильського залишається складня. Дослідник обмежується лише кількома
зауваженнями: „Ясна річ, ми не повинні зв’язувати себе чужомовним синтаксисом,
ми повинні будувати фразу згідно з законами нашої мови, але так, щоб відчувався
характер синтаксису автора. Автора, який має звичку писати довгими
періодами, не можна ніяк перекладати
коротенькими фразами” [14
с. 322]. Можливо, М. Рильський
не вважав за потрібне деталізувати це питання, адже у праці О. Фінкеля „Теорія
й практика перекладу” ґрунтовно проаналізовано проблеми перекладу синтактичних
конструкцій і в прозі, і в поезії [19 с. 113-122 і
148-153]. А періоди –
справді дуже наболіле та дискусійне питання для перекладачів, яке вимагає
окремого, ілюстрованого розгляду.
Торкався М. Рильський й історії художнього
перекладу, але лише побіжно, адже український літературний процес ХІХ сторіччя ґрунтовно
дослідив М. Зеров у вже згадуваній вище праці „Нове українське письменство”.
Хоча й тут у М. Рильського було дещо відмінний погляд на більшість
тогочасних художніх перекладів : „Це, розуміється, не переклад, а варіація в
пісенно-народному стилі. Такий жанр художньої творчості абсолютно дозволений, і
він дає часом дуже плідні результати”, як от
„Песнь о вещем Олеге” О. Пушкіна у перекладі С. Руданського [11 с. 213]. Не зі всім можна погодитися, бо
все-таки варіація чи переспів викликані головно мотивацією автора, а у ХІХ
сторіччі сама українська поезія не дозволяла створити щось інше, ніж як у
народнопоетичному стилі. Можливо, таке бачення частково спричинено певними
позаперекладознавчими обставинами (репресія М. Зерова та його всього наукового
доробку). Але, порівнюючи переклади середини ХІХ сторіччя та переклади
1920-30-і рр., М. Рильський чітко відмічає зміну мовної культури: „Але в цілому
ми бачимо тут зовсім інший щабель культури перекладу, що походить від зовсім
іншої мовної культури.” [11 с. 215].
І ця зміна відбулася власне завдяки перекладу [11 с. 217], про що перед тим говорили спочатку М.
Зеров, а потім В. Державин.
Піднімаючи питання перекладу творів
Т. Шевченка польською та російською мовами, О. Пушкіна – українською,
І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки – російською, М.
Рильський намагався уважно та вимогливо розглянути суть художнього перекладу,
добачити всі недоліки та доповнити розуміння твору, який перекладають, а його
цілісна концепція перекладу була новим щаблем розвитку української
перекладацької думки, на яку опиралися наступні дослідники.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бойчук Б. Перекладацькі конфронтації й компроміси
// Studia Ucrainica. 4:
Special issue. –
2. Державин 1927: Державін В. Проблема віршованого
перекладу // Плужанин. – 1927. – № 9-10. – С. 44-51.
3. Зеров М.К. Нове українське письменство // Зеров
М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.:
Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 5-104.
4. Зеров М. У
справі віршованого перекладу // Всесвіт. – 1988. – № 8. – С. 128-135.
5. Коцюба З. Максим Рильський як перекладознавець //
Українське літературознавство. – 1996. – Вип. 63. – С. 125-132.
6. Кочур Г. Штрихи к портрету Максима Рыльского //
Мастерство перевода. 1970.
– М.: Сов. писатель, 1972. – Сб. 7. – С. 7-28.
7. Рильський М. Від перекладача: [передмова до драм В. Гюґо] // Рильський М. Зібр.
творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 15: Мистецтвознавчі статті. – С.
239-306.
8. Рильський М. Проблеми художнього перекладу //
Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 16:
Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С. 239-306.
9. Рильський М. Чехов по-українському // Рильський М.
Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 16: Фольклористика, теорія
перекладу, мовознавство. – С. 183-202.
10. Рильський М. Слово переводчиков // Рильський М.
Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 16: Фольклористика, теорія перекладу,
мовознавство. – С. 208-211.
11. Рильський М. Пушкін українською мовою //
Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 16:
Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С. 212-222.
12. Рильський М. Жуковський – перекладач (До
155-річчя з дня народження) // Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук.
думка, 1987. – Т. 16: Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С.
223-224.
13. Рильський М. Переводы и переводчики // Рильський
М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 16: Фольклористика,
теорія перекладу, мовознавство. – С. 227-229.
14.
Рильський М. Співдоповідь на республіканській нараді перекладачів // Рильський
М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т.
16: Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С. 321-325.
15. Рильський М. Отзыв о книге А.В. Федорова
„Введение в теорию перевода” // Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук.
думка, 1987. – Т. 16: Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С.
331-334.
16. Рильський М. Про кандидатську дисертацію В.В.
Коптілова „Нарис історії українського поетичного перекладу (Дожовтневий
період)” // Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т.
16: Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство. – С. 338-343.
17. Старицька-Черняхівська Л. [Рецензія] // Літературно-науковий вістник. –
1911. –Т. 55. – С. 380-381. – Рец. на кн.: Рильський М. На білих островах.
Лірика. – К.: Життя й Мистецтво, 1910. – 64 с.
18. Федоров А.В. Основы общей теории перевода
(лингвистические проблемы): Учеб. пособие. – 5-е изд. – СПб: Филологический
факультет СПбГУ; М.: ООО „Издательский дом „ФИЛОЛОГИЯ ТРИ”, 2002. – 416 с.
19. Фінкель О.М. Теорія й практика перекладу. – Х.:
ДВУ, 1929. – 168 с.
20. Франко І. Каменярі. Український текст і польський
переклад. Дещо про штуку перекладання // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.:
Наук. думка, 1983. – Т. 39: Літературно-критичні праці (1911-1914). – С. 7-20.
21. Grosbart Z. Jak powstawał ukraiński arcyprzekład Pana Tadeusza // Między oryginałem a przekładem / Pod red. M. Filipowicz-Rudek i J. Koniecznej-Twardzikowej. – Kraków: Universitas, 1996. – Cz. 2: Przekład, jego tworzenie się i wpływ. – S. 155-165.
SHMIHER T.V. MAKSYM RYL’S’KYI’S VIEWS ON VERSE TRANSLATION
Leading Ukrainian
translator and Translation Studies scholar Maksym Ryl’s’kyi (1895-1964) had an original perspective of verse translation. It joined the
linguistics- and literary criticism-oriented approaches that is witnessed by
two demands to translating. The first demand indicated a necessity of finding a
relevant register-tonality-key of a literary piece. M. Ryl’s’kyi posed again a question of high,
middle and low styles in Ukrainian language, literature and translation. It was
through the language that he formulated a literary norm. The second task of a
translator was to find a ‘creative dominant’ of an author or a literary locus.
Viewing an artistic work as an aesthetical unit, a translator looks for its
centre or basis that represents the work as a whole. A translator’s individuality
was an important issue in M. Ryl’s’kyi’s translation conception, and he
insisted on an independent choice of literary works for translating which would
reflect a translator’s character and emotions. Though, the very translator was
to show his/her individuality in a text to the least extent.
The conception of verse
translation by M. Ryl’s’kyi is based on three fundamentals:
a) versification tradition; b) aesthetics covering general translation
tendencies; c) form which could suggest more variants of recreation. An
essential notion of verse translation is equirhythmic rendering that evokes
arguments for backing the idea of untranslatability. Equirhythmic translation
is a matter of convention, involving axiological and historical factors.
Similar convention is meant while discussing exactness, adequacy or
faithfulness in translation. Equilinearity is a fundamental feature of
contemporary translation that is due to immense achievements of Ukrainian
artistic translation in the 19th century.
Lexical
stock of a literary work and a translator’s vocabulary are always topical. A
work is not only an author’s production, but it reflects simultaneously the
development of a language. M. Ryl’s’kyi indicates three semantic
procedures which may solve lexical problems in translation: a) widening a
word’s meaning; b) searching historical / etymological senses of a word; c)
coining new words. Of special note are interlingual homonyms (or ‘translator’s
false friends’) in cognate languages which are caused by the development of
common lexicon.
Key words: verse translation, translation
multiplicity, translator’s individuality, translation
exactness / faithfulness, versification, interlingual homonyms,
history of Ukrainian artistic translation.