Опубліковано: Шмігер Т.В. До
питання перекладознавчого аналізу: історія та методологія // Збірник робіт IV Міжнар. наук.-практ. конф. студ., асп.
та мол. вчених „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” [24-26 квітня
2003 року, Харків]. – Харків: Видавничий центр „ХАІ”, 2003. – С. 199-201.
ДО ПИТАННЯ ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧОГО АНАЛІЗУ:
ІСТОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ
Т.В. ШМІГЕР
ЛЬВІВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Івана
Франка
Про створення загальної теорії критики перекладу
говорилося вже чимало. Незважаючи на виникнення радянської, польської, чеської,
словацької шкіл перекладу, розвиток теорії ніколи не рівнявся з розвитком
критики перекладу, – як стверджує А. Лєґєжинська, –
тому-то не існує жодного загального, викристалізованого
методу аналізу тексту [Legeżyńska 1997:41-42]. Саме питання існування єдиного,
суцільного налізу перекладу можна
розглядати з двох боків – з погляду історії перекладознавства та з
погляду існування критики у системі дисциплін про переклад.
В українському перекладознавстві І.Я.
Франко дав перший цілісний критичний аналіз перекладу. Серед його численних
статей та рецензій – як-от „Шевченко по-німецьки”, „Шекспір в українців”, „Адам
Міцкевич в українській літературі” – розвідка „Каменярі. Український текст і
польський переклад. Дещо про штуку перекладання”, де представлено польський
переклад власного твору як спробу перевираження
єдності психічних явищ та естетичних фактів [Франко 1983:11]. Сам аналіз будується на двох
рівнях – просодійному та значеннєвому.
Структура вірша у перекладі вимагає еквіритмічності, головне завдання якої є не просто дати
естетичне задоволення (адже ритм та рима межують з музикою), а й презентувати
певне семантичне (психічне) навантаження – враження,
згідно з терміном І.Я. Франка. Окремо постає питання подібних та відмінних
ознак контактуючих мов, коли навіть споріднені мови, зокрема українська і
польська, мають фундаментальні відмінності. Приміром, система нерухомого
наголосу польської мови (на другому складі з кінця, за окремими винятками на
третьому) ламає поетів задум олександрійського вірша, і у перекладі
відчувається „лагідніше ставлення, ніж у александринах”
[Франко 1983:12].
Глибшим пластом іде аналіз значеннєвих перетворень вже
ідейно-образного задуму твору. Порівнюючи розвиток мовознавства початку ХХ сторіччя
і тепер, можна ствердити лише зародження науки про значення слова на той час,
коли І.Я. Франко ставив питання лексичної та граматичної семантики в структурі
художнього твору. З одного боку, семантична уважність та логічність можуть
застерегти перекладача від дивних словосполучень, як-от „молоти виросли в
руках”; з іншого, необхідно враховувати різні функції частин мови у тексті:
іменники, прикметники та дієслова надають творові зміст та дію, а займенники,
прислівники часу та місця та сполучники формують пластичність тіней та
напівтіней [Франко 1983:20]. Останнє
зауваження особливо цінне тим, що це питання тепер активно досліджують когнітивісти.
Якість перекладу залежить від збереження тексту й духу
оригіналу, а це вже охоплюється поняттям стилю. Тож, можна ствердити, що в
українському перекладознавстві І.Я. Франко і був зачинателем стильового підходу
до перекладу, який знаходимо і у статті М.К. Зерова „У справі віршованого
перекладу”, і у книзі О.М. Фінкеля „Теорія й практика
перекладу”.
Своє визначення стилістики подає О.М. Фінкель. Ґрунтуючись
на розумінню, що мова має дві функції – конструктивну
(комунікативно-пізнавальну) та естетичну (комунікативні явища, які
по-особливому замінюють конструктивні, „утворюючи деякий лишок між звичайною
язиковою системою й тою, що спостерігаємо” [Фінкель
1929:15]), стилістика визначається як „співвідношення конструктивних та
естетичних мовних явищ у всій своїй різноманітності” [ibid.].
Хоча свою працю О.М. Фінкель писав більше для перекладача-практика, загальний
стилістичний аналіз усе ж системно проступає через розгляд перекладацьких
труднощів та їх прикладів – на фонологічному, семантичному, синтаксичному та
композиційному рівнях [Фінкель 1929:75]. Морфологія
включається або до семантики, якщо йдеться про значеннєву вартість граматичних
форм, або до синтактики, якщо стилістично важливим
компонентом є граматична конструкція. Найвище знаходиться композиція, яка
визначає роль та ступінь важливості тих чи інших стилістичних засобів.
Обґрунтувавши таку схему цілісного
аналізу перекладу або, точніше, стилю перекладу, О.М. Фінкель
фактично дав зразок критичного аналізу, який найповніше описав В.В. Коптілов як
перекладознавчий аналіз на основі
зіставлення структур оригіналу та перекладу (на лексичному, фонетичному та
морфологічному рівнях) [Коптілов 1972:187-189]. А проте тепер оці три рівні
викликають певне збентеження внаслідок подальшого динамічного розвитку
мовознавства та його аналітичного апарату. Зокрема, до кожного рівня можна
застосувати ще ряд інших аналізів: для лексичної семантики – компонентний
аналіз, дистрибутивний аналіз, ідеографічний аналіз, аналіз культурних
концептів; для фонетики – кількісний аналіз та аналіз звукового символізму; для
морфології – дериваційний аналіз, граматико-семантичний аналіз (зокрема у
системі когнітивної граматики та семантики).
Тож чітко вимальовується наступний висновок:
перекладознавчий аналіз не знаходиться на одному рівні із аналізами мовної
тканини, а стоїть вище. Але, незважаючи на неминучу плутанину, термін перекладознавчий аналіз кращий за аналіз перекладу: хоча останній і
пояснює правомірність або неправомірність зміни в інтегрованій (!) системі
перекладу, проте він все-таки непрямо виключає систему оригіналу. (Можливо,
було би варто використати термін перекладознавчий
розбір як сукупність аналітичних дій.) Повертаючись до вихідної точки
історії, завданням аналізу перекладу є пояснення стилю (чи композиції) твору,
що можна здійснити за допомогою опису компонентів твору різноманітними
засобами, вибір яких здійснюється загальною структурою.
У перекладознавстві (схема Дж. Голмса [Holmes 2000]), критика входить до розділу прикладного
перекладознавства. Дійсно, „критика – це аналіз явища з метою його оцінки,
виявлення недоліків” [Словник
іншомовних слів 1985:464], але вона важлива ще і для закріплення
новаторських рішень-прецедентів у практичний досвід багатьох перекладачів,
сприйняття перекладача як індивідуальності, виховання вміння аналізувати рідномовний матеріал та прогнозованого розміщення твору в
цільовій культурі. Певною мірою матеріал для критики перекладу перегукується з
настановами описового та теоретичного перекладознавства, звідси ще один шлях
запозичення методик розгляду тексту з погляду ґатунку, труднощів, часу, сфери
використання, тексту як продукту, процесу та функції перекладу.
Крім того, треба пам’ятати про часову межу,
що розділяє критику та історію. Критика описує переклад у синхронному розрізі
національної полісистеми, тоді як історія пояснює
роль (певного) перекладу у розвитку літературного процесу за проміжок часу.
Історія пояснює події, що вже сталися, і яке місце вони зайняли в культурному
процесі, тому історія знаходиться на вищому рівні узагальнення.
Отож, можна заперечити відсутність
„жодного загального, кристалічного методу аналізу тексту”, адже як бачимо
історично, так і методологічно подібний аналіз не може користатися єдиним
рецептом, а мусить застосовувати надбання всіх галузей мовознавства,
забезпечуючи повний опис всіх параметрів існування тексту обома мовами.
Українські перекладознавці завжди звертали увагу на саму суть тексту – його
стиль з усіма естетичними та семантичними рисами.
ЛІТЕРАТУРА
Зеров
1988: Зеров М.К. У справі віршованого перекладу // Всесвіт. – 1988. – № 8. –
С.128-135.
Зорівчак 1998: Зорівчак
Р.П. Внесок Івана Франка в розвиток перекладознавчої думки в Україні // Іван
Франко − письменник, мислитель, громадянин (Мат. Міжнар.
наук. конф. −Львів,
25-27 верес. 1996 p.). − Львів: Світ, 1998. − C. 41-46.
Коптілов 1972: Коптілов В.В.
Першотвір і переклад. Роздуми і спостереження. – К.: Дніпро, 1972. – 215с.
Словник іншомовних слів
1985: Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1985. – 966с.
Фінкель 1929: Фінкель О.М.
Теорія й практика перекладу. – Х.: ДВУ, 1929. – 168с.
Франко 1983: Франко І.Я. Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 тт. – Т. 39: Літературно-критичні праці (1911-1914). – К.: Наукова думка, 1983. – С. 7-20.
Holmes 2000: Holmes J.S. The Name and Nature of Translation Studies
// The Translation Studies Reader / Ed. by L. Venuti. –
Legeżyńska 1997: Legeżyńska A. Tłumacz jako drugi autor –
dziś // Przekład literacki. Teoria – Historia –
Współczesność / Pod red. A. Nowickej-Jeżowej i D.
Knysz-Tomaszewskiej. – Warszawa: PWN, 1997. – S. 40-50.