Опубліковано: Шмігер Т. Перекладознавчий доробок Миколи Зерова // Вісник Львів. ун-ту. Серія іноземні мови. – 2005. – Вип. 12. – С. 289-296.

 

 

 

 

ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧИЙ ДОРОБОК МИКОЛИ ЗЕРОВА

 

Тарас Шмігер

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, м. Львів, 79001

 

Микола Зеров – визначний український поет, перекладач, критик, літературознавець та перекладознавець. Він цілісно підійшов до історії української літератури ХІХ сторіччя, розглядаючи розвиток високого поетичного стилю на матеріалі ориґінальних та перекладних жанрів. Дослідник розробляв теоретичні питання перекладознавчого аналізу, перекладацької особистості, віршованого перекладу та ін. Уперше М. Зеров розрізнив такі перекладознавчі дисципліни як історія перекладу та історія перекладознавства.

Ключові слова: переклад, травестія, особистість перекладача, віршовий переклад, перекладознавство.

 

Важливе місце у розвитку перекладознавчої думки ХХ сторіччя посідає Микола Костьович Зеров із низкою статей та рецензій, присвячених актуальним питанням перекладу та перекладацької практики України 1920-30-х років. Завданням цієї розвідки є спроба дослідити перекладознавчу концепцію М.Зерова, зокрема на тлі інших тогочасних українських (та не тільки) теорій перекладу.

Шлях до власного розуміння перекладу М. Зерова пролягав через дослідження українського літературного процесу та через власну перекладацьку практику. Дослідник-практик черпав ідеї з постійної праці над українськими перекладами європейських древніх та новочасних поетів, а потім опрацьовував їх – і так розширював спектр досліджень української школи літературознавства.

Для 1920-х років характерною подією були різноманітні диспути з поточних проблем українського письменства. Вони допомагали узагальнити бачення літературної дійсності, представити нові явища у літературному процесі, а також теоретично сформулювати тогочасні течії літератури та літературознавства. Одне з таких зібрань „Шляхи розвитку сучасної літератури” відбулося 24 травня 1925 р. у Києві. У своєму виступі М. Зеров обстоював три фундаментальні позиції українського новочасного письменства – перегляд власної літературної спадщини, освоєння європейської традиції та здорова конкуренція [6:439-440].

Вивчення призабутого власного та відкритість до греко-римського та новоєвропейського скарбу задекларовано, пояснено та обґрунтовано і в багатьох інших працях, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності ориґінального та перекладеного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову.

          Доба „Розстріляного Відродження” (а також, т.зв. „реконструкції” або ж „Червоного Ренесансу”) поставила цікаве, а проте таке їй необхідне питання літературної спадшини – питання про перегляд та вивірку „класиків” на рівень їх класичності, а це, зрештою, спричинилося до перегляду літературної історії та написання історій української літератури за наперед окресленими ознаками, тобто відповідно до вибраного підходу. Роль Зерового підручника „Нове українське  письменство” найкраще визначать історики літератури, але необхідно вказати, що, згідно з попереднім аналізом праць з історії української літератури, у його праці вперше переклад розглядається як повноцінний складник національної літератури.[1]

          Поштовхом до включення питань про місце перекладу як явища в українській полісистемі, мабуть, стало спостереження А.В. Ніковського про ті віхи української літератури, у яких відбувалося наближення до світового письменства: від травестії (час І. Котляревського та „котляревщини” першої третини ХІХ сторіччя) через переклади до оригінальних творів на всесвітні теми (з 1870-80-х) [14:13-14]. Одначе, аналізуючи перекладну історію, не так легко диференціювати ці три періоди. Окрім того, М. Зеров уводить у науковий обіг питання про переклади-травестії, які можуть бути перехідним періодом між травестією та власне перекладом. Таким чином, М. Зеров створює своє відмінне бачення українського літературного процесу ХІХ сторіччя.

          Справді, в українській літературі нового часу, а конкретніше – у розвитку українського поетичного стилю, М. Зеров пробує класифікувати три періоди:

1.     травестія,

2.     переклад-травестія,

3.     переклад.

На прикладі „Енеїди” І. Котляревського, яка, за твердженням М.Зерова, походить з латинського першотвору Верґілія через переробку Осипова,  дослідник виділив ознаки травестії: а) відсутність специфічно національного елементу (в українському випадку, відсутність римського, „римської душі”); б) діаметрально протилежний тон і відповідно підібрані поетичні засоби; в) етнографічний реалізм українського побуту [14:28-35]. Оцей останній складник можна розглядати і як необов’язково замінник національного елементу першотвору, окремий пункт (як є у розгляді Котляревського), і як замінник ориґінально національного своїм, цільовим національним духом (при аналізі більшої части „Гараськових од” П. Гулака-Артемовського).

          Терміном „переклад-травестія” М. Зеров послуговується в „Новому українському письменстві”, хоча в інших контекстах він головно вживає „переклад”[2]. Згодом з’явиться „переспів”, частіше подибуємо „переробка”. Отаке розмите розрізнення у терміносистемі М. Зерова зумовлено і гіперонімічним, і гіпонімічним вживанням лексеми „переклад”. Переклад уключає у себе і власне переклад (а слово „власне”, звісно, опускається), і травестію. Загальна дія до обох явищ позначається все ж таки дієсловом „перекладати”. Тому інколи не підлягає розрізнюванню межа переходу до „чистого перекладу, без домішки травестії” [14:67 (прим.)], але, очевидно, важко визначити, коли переклад, наближаючись до ориґіналу, містить тільки окремі, випадкові риси народної поезії, а коли цілком будується з неї. На цій основі, учений стверджує уже не повну належність перекладацької техніки до напрямку перекладання (травестія чи переклад), але вказує на глибший аналіз творів та їх конкретну характеристику з погляду спрямованості на ориґінальний твір,  характеристику його запозиченості чи на середовище цільової мови.

Найпромовистішими прикладами відходу від травестійності-„котляревщини”, але все ж таки не виходячи за межі і не долаючи народну поетику, щоб якомога ближче наблизитися до першотвору, є П. Гулак-Артемовський з окремими перекладами та Є. Гребінка. Але і пошевченківська доба криє у собі „благих намірів плоди убогі” у вигляді невдатних за сучасними мірками перекладів, які ставили собі завданням піднести рідний народ на вищий культурний щабель: це й Софоклова „Антігона” у перекладі П. Ніщинського, і Гомерова „Іліада” у С. Руданського. Так, „... літературні уподобання формувалися під впливом української народно-поетичної стихії, і талановитий перекладчик [С. Руданський] сприймав Гомера тільки українізованого...” [8:571]. Але і ці переклади відіграли свою роль. І в перекладацькій техніці М. Старицького та П. Куліша боротьба з народною стихією спостерігається лише почасти.

 

Старицький ... репрезентує ту пору, коли ще „інтелігент боровся з мужицькою мовою” і, одходячи від народнопоетичних зразків, „нагинав, а іноді і насилував її на свої шаблони”. Він вражає нас іноді негармонійним уживанням новотворів, штучністю синтакси. І тут знов набуває перевагу в наших очах Куліш, що, пересиливши в своїх перекладах сліди бурлескного стилю (що не вільна від них і „Антігона” Ніщинського), нехай не цілком звільнився від присолодженості пісенного стилю, але дав разом з тим і прекрасний приклад вирощування на його ґрунті „художливо-кунштовного слова”. [3:288]

 

          А втім серед періоду „чистого перекладу” яскравим представником М. Зеров називає В. Cамійленка, чиї переклади з Беранже навіть вищі за російські. Тут доречно говорити не про провінціальний патріотизм („у нас краще”), а належне опрацювання народної мови. Етнопсихологічно В. Cамійленко подолав „обивательську „малоросійщину” епігонів Котляревського” [17:467], та й з погляду його літературної праці, йому краще давалися у перекладі сатиричні твори. Якщо Є. Гребінка, С. Руданський та інші не змогли вийти поза обмеженість української мови, то В. Cамійленкові засобами рідної мови вдалося так наблизитись до європейських „архитворів”, щоб відтворювати зміст і ритміку ориґіналу зразково.

Питання про вироблення мови та філігранування перекладу призводили до сумного висновку, що старе письменство не залишило по собі вибору між тим, що можна взяти з перекладної спадщини у нову добу, і тим, що потрібно перекласти наново. Перекладати потрібно було більшість, шукаючи нові розв’язки і мовного, і ритмічного, і евфонічного плану.

          Вивчаючи творчість українських літераторів, М. Зерову доводилося створювати і портрети перекладачів з наголосом на індивідуальності та манері письма. Методика вивчення особистості перекладача дотепер ще не знайшла свого теоретичного осмислення та обґрунтування. Очевидно, що у системі перекладознавства таке вивчення належатиме головно до галузі історії перекладу, але тут можна використовувати і методи перекладацької критики (методи перекладознавчого аналізу). Оскільки всі постаті М. Зеров подає і в історично-генетичній перспективі, аналізує середовище з якого походить письменник-перекладач, і його власний стиль, то розглянемо цілісно план такого опису.

          На основі розвідок про П. Куліша [3:247-293], М. Старицького [12], І.Бєлоусова [4], В. Брюсова [5], а також у статті про російські переклади „Кобзаря” [10] та частково у курсах української літератури, можемо скласти загальне уявлення того, як М. Зеров розглядав перекладача у літературному процесі, а саме:

1.     загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особа перекладача на літературній ниві;

2.     завдання перекладача, вибір поезій для перекладу;

3.     техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір); його вплив на мову.

У цій схемі треба розрізняти не три пункти плану, а три кути, під якими належить розглядати особистість перекладача. Хоча така схема, і видається беззастережно логічною, але загального вжитку не має. Звісно, значною мірою усе залежить від завдання окремого дослідження, яке варіюється від виправдання художньої деталі до перекладацько-стилістичної долі твору. Характеристика стилістики окремих творів має на меті все-таки насамперед підтвердження теоретичних положень або засад розвитку мови, а не глобально-літературного порядку. Але навіть і скупі біографічні дані про життя перекладача необхідно подавати з погляду передусім ширшого історико-літературного контексту, аргументуючи те, що закладалося на початку процесу перекладу, й оцінюючи те, що отримано у результаті.

          Не варто думати, що абсолютно усі компоненти „ідеального опису особистостей” обов’язково наявні у подібних працях М. Зерова, але майже всі – так. Для цього є одна об’єктивна причина: описувати письменника-перекладача і перекладача-письменника з різних культур ставить відмінні акценти. Так, М. Старицький і П. Куліш розглядаються наперед як творці української літератури і мови, тому для українського читача важливо знати місце перекладу у їхній загальній творчості та плоди їх діяльності у використанні подальшими часами. Натомість, українського читача, можливо, цікавитиме більше шлях іноземного автора до українського письменства, суб’єктивні обставини навернення до українства, ніж розвиток його рідної літератури, а звідси інтерес, як саме твір перекладено іншою поетикою (статті про російських перекладачів Шевченка).

          Серед решти компонентів застереження викликає ще другий пласт. У перекладознавчих джерелах часто пишуть, що найкращі переклади ті, як перекладено з власного вибору, а не з примусу. Психологічний чинник важливий, але не варт забувати і про факти. Інколи доконче важливо пояснити вибір твору для перекладу і вибір стилістики для перекладуваного твору. З іншого боку, в історичній перспективі легше вияснити, які твори краще сприймаються, які викликають більше труднощів, які завжди залишаються класикою.

          Щодо останнього розділу схеми, то тут доречно говорити про перекладознавчий аналіз і концепцію віршованого перекладу М. Зерова, про що мова піде далі.

          Розгляд тогочасних концепцій віршованого перекладу виявляє одну цікаву особливість у розрізненні національних наукових шкіл – так, російська школа звертала увагу більше на текстові характеристики першотвору і його відповідника (дев’ять заповідей для перекладача поезії М. Гумильова [1] та вислід про порушення і заміни при перекладі А. Федорова [20]), натомість українські дослідники прагнули дивитися ширше, включаючи до дискусії і читача, і літературний процес (проблема читача в І. Кулика [19], переклад-стилізація у В. Державина [2] та ін.)

          М. Зеров відкидає усілякі дискусії на тему повної точності віршованого перекладу, і абсолютно не з погляду теоретичної невірності, як радше з погляду теоретичної ідеальності, досконалості, а отже, недосяжності у повсякденній праці перекладача-практика. Використовуючи думку І. Анненського, що переклад починається із з’ясування „цілісності” поетичного твору, дослідник схиляється до погляду про суб’єктивно (у міру речей, звісно) стилістичне витлумачення першотвору [15:615]. Прийнявши розуміння тексту (а також розуміння історико-літературної ґенези твору та автора) за основну передумову до початку перекладання, він скеровує увагу перекладача на наступних п’ять вимог [15:618-623]:

1. лексичний добір звучить як засторога для розрізнення високого та низького стилів (їх нерозрізнення спричинилося до „котляревщини” чи травестійності у перекладах) при неправильному вжитку лексичного запасу мови;

2. найповніша увага до тропів та фігур, їх передача, але обережність з перевантаженістю незвичних для читацького сприйняття образів;

3. метричні особливості;

4. евфонія першотвору;

5. краса рідної мови.

          Така позиція начебто не охоплює усіх формальних ознак тексту через брак уваги до граматичних особливостей, але це лише виявляє підхід перекладознавця-літературознавця на відміну від теоретика-мовознавця. Граматика у Зерова вгадується й у красі рідної мови (поняття, запозиченого в І. Анненського), і у стилістичних засобах[3], хоча глибшої аргументації та ілюстрації отут не знаходимо.

          Натомість увага до мовної сторони завжди перебувала під пильною увагою Зерова-перекладача і Зерова-теоретика. Простежуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є як стимул до „мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів”, а отже, шлях перекладу ХІХ сторіччя проходив поміж двох потвор – Сцилли „простацької вульгарності”, небезпеки мовно не розрізняти „високий” та „середній” стилі, та Харибди „надуманої безкровності”, небезпеки „одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах” [16:515-516].

          Орієнтирами у процесі перекладу М. Зеров вважав не лише текст ориґіналу, а й цільового читача. З одного боку, твори, які не бачили „досвідченої руки вибагливого майстра”, в очах читача може надовго скомпрометувати й автора, і його твори [9:515-516]. З іншого боку, мова мусить відповідати реальним можливостям читачів: дитяча авдиторія волітиме читати і перекладні казки мовою рідних народних казок [11:110]. Саме тому мовна майстерність вимагає такої уважності, та, відповідно, посідає таке важливе місце у Зеровському баченні перекладу, а також дозволяє переглянути існуючі перекладу щодо їх відповідності сучасним вимогам.

          Велику трудність для цілісного усвідомлення місця М. Зерова у теоретичному перекладознавстві становить відсутність його систематичної праці з різноманітних питань, пов’язаних з перекладом. Видно, що М. Зеров задумав таку працю, а втілив у курсі лекцій „Методологія та методика перекладу”, читаних в Українському інституті лінґвістичної освіти у Києві 1932/33 н.р. Шкодуємо, що не маємо жодних публікацій цих лекцій, і не відомо, чи і де залишилися хоч одні студентські записи.

          Власне у нотатках М. Зерова до своїх лекцій [13] знаходимо цікавий матеріал про його бачення системи перекладознавства. Так, учений розділяє переклад-процес („віддавання засобами однієї мови тих елементів і функцій іншої мови, які дані в певному тексті – у готовому вигляді”) та переклад-наслідок („віддане засобами однієї мови слово іншої мови або цілий чужомовний твір з її стилістичними та функціональними особливостями”), що є очевидним з погляду полісемії у багатьох мовах, але інші дослідники чомусь на це уваги не звернули. Він виясняє впливи перекладачів на мову, коли вони фактично творять лексикон, а лексикографи радше самі послуговуються матеріалами перекладачів. Уперше в Україні М.Зеров заговорив про історію перекладознавства та історію перекладу нарівні з методологією перекладу як складниками теоретичного перекладознавства. Натомість до практичного перекладознавства учений зараховує загальну методику перекладу, часткову методику перекладу (з рідної мови на чужу, з чужої на рідну) та вивчення штампів ділової мови.

          Окремі судження теоретичного характеру подибуємо і в рецензіях. У рецензії на перший в українському перекладознавстві систематичний підручник з перекладу О. Фінкеля М. Зеров полемізує, що „[н]е завжди погоня за зрозумілістю означає тенденцію до стилістичного спрощення, іноді це тільки прагнення передати стилістичну систему ориґіналу більш-менш природно мовою перекладу” [18:681]. В іншій рецензії на працю К. Чуковського та А. Федорова учений гостро засуджує „короткозорий пуризм та словобоязнь”, які таврують одні слова як росіянізми, інші як полонізми [7:766].

 

 

*   *   *

          Перекладознавчу спадщину Миколи Зерова досліджено ще дуже слабо, Зерову-перекладачеві пощастило трохи більше, але не набагато.

Насамперед необхідно встановити, яку частину дослідник використав з минулого досвіду, а що ввів ориґінального. Головно це стосується лекцій з теорії перекладу, бо у друкованому слові воно видно наочно. Таке завдання вимагає ґрунтовнішого опрацювання його нотаток та розшук студентських записів.

Існують дві програми з „Методології перекладу” та „Методики перекладу” для Українського інституту лінґвістичної освіти на 1932/33 н.р. (зберігаються у Літературному музеї Григорія Кочура в Ірпені), які ще мають стати об’єктом дослідження перекладацької педагогіки. Вони можуть подати вихідну інформацію про стан перекладознавства в Україні 1920-х років, а також пролити світло на місце окремих перекладознавців у його формуванні. Цікаво поглянути, як ці програми вплинули на пізніші навчальні плани, який їх слід у сучасних курсах з теорії перекладу.

          Також є матеріали  про залученість М. Зерова у видавничу справу і складання програм перекладної літератури, яка мала би з’явитися на книжковому ринку України. Цікаво визначити елемент класичної літератури у таких програмах, адже на класичну літературу М. Зеров наголошував найбільше. Хоча подібне дослідження вимагатиме ширшого ознайомлення із книжковою продукцією України того часу.

          Нарешті дуже би придалося використати найголовніше – залучити бачення Зеровим української літератури не пошматованої, а сукупної з усіма жанрами, ориґінальними та перекладними, і перестати ігнорувати роль перекладачів – творців національної літератури.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Гумилев Н. Переводы стихотворные // Принципы художественного перевода. – 2-е изд., доп. – Петербург: Гос. изд-во, 1920. – С. 54-59.

2. Державин В. Проблема віршованого перекладу // Плужанин. – 1927. – № 9-10. – С. 44-51.

3. Зеров М.К. Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства // Зеров М.К. Твори: У 2 т. – Київ: Дніпро, 1990. – Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г.П. Кочура, Д.В. Павличка. – С. 246-491.

4. Зеров М.К. Іван Бєлоусов, російський перекладач „Кобзаря” // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 773-783.

5. Зеров М.К. Брюсов – переводчик латинских поэтов // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 1028-1032.

6. Зеров М.К. [Виступ на диспуті „Шляхи розвитку сучасної літератури”] // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 436-440.

7. Зеров М.К. [Рецензія] // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 765-767. – Рец. на кн.: Чуковский К., Федоров А. Искусство перевода. – Ленинград: Academia, 1930. – 236 с.

8. Зеров М.К. До перекладу „Іліади” // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 569-571.

9. Зеров М.К. [Рецензія]  // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 223-226. – Рец. на кн.:  Франко И. Моисей / Поэма с предисл. автора. Просмотренный автором пер. со второго укр. изд. В. Дятлова. – Вена, 1917. – 85 с.

10. Зеров М.К. „Кобзарь” Шевченко в русских переводах // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 1000-1028.

11. Зеров М.К. [Рецензія] // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 109-111. – Рец. на кн.: Гауф В. Казки / Пер. О. Олесь. – К., 1911. – 72 с. – (Популярна бібліотека „Лан”. Серія для дітей. № 3.)

12. Зеров М.К. Літературна позиція М. Старицького (В двадцять п’яті роковини смерті) // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 664-679.

13. Зеров М.К. Нотатки лекцій з курсу „Методологія та методика перекладу” / Б.д. // Літературний музей Григорія Кочура в Ірпені. Архів.

14. Зеров М.К. Нове українське письменство // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 5-104.

15. Зеров М.К. У справі віршованого перекладу // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 609-624.

16. Зеров М.К. „Прокуратор Іудеї” і два перекладачі // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 515-521.

17. Зеров М.К. Пам’яті Самійленка // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 461-468.

18. Зеров М.К. [Рецензія] // Зеров М.К. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима, Післям. М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – С. 679-682. – Рец. на кн.: Фінкель О. Теорія й практика перекладу. – Х.: ДВУ, 1929. – 166 с.

19. Кулик І.Ю. Сучасна поезія Північної Америки // Кулик І.Ю. Антологія американської поезії 1855-1925. – Х.: ДВУ, 1928. – С. 9-38.

20. Федоров А. Проблема стихотворного перевода // Поэтика. – Вып. 2. – Ленинград: Academia, 1927. – С. 104-118.

 

 

 

MYKOLA ZEROV’S LEGACY IN TRANSLATION STUDIES

 

Taras Shmiher

 

Ivan Franko National University in L’viv, Ukraine

1, Universytets’ka St., L’viv, 79001

 

 

Mykola Zerov is a prominent Ukrainian poet, translator, literary critic and Translation Studies scholar. He approached the history of Ukrainian literature in the 19th century as an integrated process, viewing the development of high poetic style on the basis of original and translated genres. The scholar researched theoretical issues of Translation Studies analysis, translator’s personality, verse translation etc. M. Zerov was the first to differentiate such disciplines as history of translation and history of Translation Studies.

Key words: translation, travesty, translator’s personality, verse translation, Translation Studies.

 

 

 


[1] Так уже склалося, що українська література двічі зароджувалася з перекладу: на найранішому етапі – у добу Київської Русі – література складалася головно з перекладів грецьких та болгарських книг; у кінці XVIII сторіччя  вона починалася з того, що деякою мірою таки пов’язано з перекладом – травестією „Енеїда”. Натомість університетські та шкільні підручники ігнорують роль перекладу у національній полісистемі. Тому загальне враження почасти складається таке, що перекладна література існувала ледь чи не виключно в епоху Київської Русі, а потому зникла, бо не відігравала аж настільки важливої ролі, і можна обмежитися окремими заувагами. Лише у восьмитомній академічній „Історії української літератури” (К.: Наукова думка, 1967) виклад історії перекладної літератури проводиться послідовно до кінця XVIII сторіччя. Про перекладацьку практику подальших сторіч знаходимо лише вибіркові посилання у спеціальних працях (хоча подекуди навіть дуже добрі описи).

[2] Натомість лексема „ориґінал” часто замінюється на „первотвір”, а також „першотвір”, „первопис” та „первовзор”.

[3] Оперуючи поняттями „стиль”, „стилістична роль”, М. Зеров дивиться на текст все-таки більше з позицій практика, аніж теоретика. Тому відсутні ґрунтовні пояснення їх та умови вживання. Деяке роз’яснення може подати його нотатки до лекцій „Методологія та методика перекладу”, де він пише: „Стиль у літературознавстві – стиль мислиться в аспекті всього процесу творення художньої єдності форми та змісту” [13]. Подібне розрізнення форми та змісту знаходимо у раніших дослідників, наприклад у Т. Момзена (середина ХІХ сторіччя).